Територія тoп-50. Кращі світові альбоми року за версією нашого сайту #2

Територія тoп-50. Кращі світові альбоми року за версією нашого сайту #2

“Територія Твого Розвитку” відібрала п’ятдесят найцікавіших релізів 2016-го — підсумок музичної подорожі нон-стоп довжиною у рік. Нашими критеріями були, перш за все, новаторство і актуальність: перше дорого цінилося завжди, стосовно другого — зараз такий час, що “музична” мода стала не менш важливою від моди “великої”. Але навіть якщо взяти попередні десятиліття, то видно, що кожен справжній шедевр завжди ніс у собі частинку Духу Часу. Ну і найважливіше: музика повинна мати душу. Ось за такими простими для опису (але важкими для виконання) параметрами і потрапляли альбоми в цей список. Оскільки абсолютна більшість видань були прослухані ще в момент їхнього виходу, то застосовано і випробування часом – до рейтингу потрапляли насамперед ті, котрі не тільки вразили, а й “залишилися” з нами і надалі. Ну а наша перша десятка — це щось більше, ніж музика; це те, що може здивувати найвибагливішого меломана. Хотілося зробити топ максимально “чистим”, тому ви не знайдете синглів і EP (за винятком дійсно революційних) у тому, що мало б бути хіт-парадом повноформатних альбомів. Тут немає Каньє Веста і сестер Ноулз (хоча знаєте, альбомчик Solange був таки нічогенький!), немає EDM і темношкірого хіп-хопу, який де-факто є актуальним тільки для американського континенту і за визначенням не може бути “світовою музикою”, попри весь пекельний хайп. Ми принесли вам те, про що не напишуть у NME і Pitchfork: діаманти з найдальших музичних закутків, які дбайливо шукалися протягом всіх дванадцяти місяців і ще, можливо, чекають свого зоряного часу. Вони гармонійно сусідять із добре відомими іменами: адже у справжній Музиці неважлива популярність — там усі рівні. Отож, тримайте. Наша 50-ка. Від “Території”, з любов’ю.

частина І (позиції 26-50)    │    частина ІІ (позиції 1-25) 

25. Tess&Dave – Tess&Dave (EP)

tessanddave

Щось таке ж дивне і плавке, як і розтоплена пляма на обкладинці. Черговий невідомий проект (один альбом, 3000 фанів на весь білий світ і три репости у soundcloud — все, чим вони можуть похвалитися), в якому заховалися двійко досвідчених і непростих людей. Тесс Шапіро — співачка, композитор, гітаристка і модель, що раніше долучалася до роботи із такими виконавцями як Korey Dane, The Dovelles і Boris Smile, ну а Девід Вандервельд грає в групі самого Father John Misty. Цей мікро-релізик можна назвати “Маком ДеМарко у симфонії”. І взагалі, після таких видань як цьогорічні Tess&Dave, Tik Tu та Peter and The Wolves пора вводити новий термін — “бароко-слекер”. Надзвичайно багата, нашарована музика, яка раптом принесла інтелектуальність та розкіш у те, що раніше асоціювалось з “наркоманією” і упоротістю. Епка, яку слухатимемо зараз, стала вершиною, еталоном такого сплаву. Одразу кидається в очі (чи то пак, у вуха) типово арт-рокова, комплексна побудова композиції (за якихось пару секунд можна почути зміну декількох різних тем, і зроблено це дуже грамотно), ну а власне симфонічність наймасштабніше розкрилась в Take A Dip In My Dreams, довгій і монументальній речі із псевдо-хорами і зажованим синтезатором а-ля Tame Impala — таким собі неопсиходелічним замінником органу, який би точно з’явився тут, будь ця пісня записана у 70-ті. Найбільший хіт – напевне, Remove My Pictures, ну а красива, зроблена за канонами шістдесятих мелодійна лінія Social Chess нагадає вам сольного Джона Леннона, ну або ж Боуї із його “In The Heat Of The Morning”. Коли Дейв співає ідилічно-хіпівське “I just wa-a-anna li-i-ive my life in peace”, то так і вчуваєш тут інтонацію його більш знаменитого англійського тезки: “The blazing sunset in your eyes will tantalize / Every man who looks your way”. З якихось причин цю чудову платівку група вже видалила зі свого bandcamp, і зараз єдине місце, де її ще можна послухати — це саундклауд лейблу Friendship Fever. Дуже радимо поспішити, поки ще існує така нагода, бо те, що ви почуєте — дійсно непересічно.

24. Mystery Jets – Curve of the Earth

mysteryjetsЩоб потрапити у “чорновий” топ “Території Твого Розвитку”, цьому релізу вистачило однієї пісні – прекрасної Bubblegum, на яку був відзнятий кліп, просто до божевілля атмосферний і дико весняний (можливо, саме завдяки йому мелодика відчувається ще більш гостро). Клавішні-флейти на приспіві зливаються в незвичайну гармонію, зустріти яку можна тільки в одному місці на світі — фольклорі американських індіанців. Це музика польоту і одвічної свободи. Як згодом виявилося, альбом від першої і до останньої пісні є шедевром, дбайливо захованим від вух комерційних медіа. Якщо ви шукаєте щось небесно-чисте та одухотворене, рекомендуємо зупинитися на Curve of the Earth. Найдосконаліший на наш час студійник групи звучить серйозно і по-нордичному піднесено. Трек 1985 — це просто нові A-ha, не менше!

https://www.youtube.com/watch?v=yzxwujoJLNc

Група, між іншим, не нова —  англічани грають з 2003 року. Але для багатьох — ми впевнені — Mystery Jets стануть приємним відкриттям, що подарує задоволення усім тонким душам. Тим не менше, радимо не слухати цей LP зараз, а відкласти “на потім”, взявши у руки десь у лютому-березні — тільки на зламі зими і весни, коли така музика просто “витає” в повітрі, він розкриється на сто відсотків.

23. Savoy Motel – Savoy Motel

savoymotelНове і багатообіцяюче відкриття 2016-го, у склад якого ввійшли мешканці Нешвіллу Jeffrey Novak (бас, клавінет, синтезатори, скрипки, вокал), Jessica McFarland (ударні/вокал), Mimi Galbierz (гітара/вокал), Dillon Watson (електрогітари). Чергове щось-не-знати-що, котре важко піддається опису — і саме тому воно тут. Унікальний саунд команди нагадує заводний механізм з незліченною кількістю гвинтиків і шестерінок. Ритмічна, шумна гітарно-перкусійна музика розкручується як дзиґа і крокує далі бравим інерційним кроком, аж поки не видихнеться остаточно. Заслуга Savoy Motel в тому, що вони одними з перших сміливо і зухвало оголили новий тренд: глем-рок повертається! І нехай ще не настільки нудотно-ніжний, як можна собі уявити, але вже двох-трьох пісень досить, щоби відчути квінтесенцію 70-х. Навіть заплющивши очі на той факт, що в даному випадку маємо радше іронію, аніж серйозне наслідування. Є тут і гаражний рок, і фанк, і дрібка тогочасної попси… Гурт не лише одягається і рухається, як яка-небудь ABBA, а навіть сама зовнішність гітариста Ділона Вотсона настільки “канонічна”, що годі не помітити схожість із молодим Бенні Андерсоном. У кліпах вони це все підкреслюють: і пришелепкуватий олдскульний кітч, і акцент на ритмі — давайте просто переглянемо ролик на головний шлягер з диску, Souvenir Shop Rock.

https://www.youtube.com/watch?v=WTNuFQYBaxA

Вердикт: досконалий продукт під соусом вінтажної епохи, не завжди легкий для слухання, але не на жарт новаторський та креативний. Всім радимо.

22. DIIV – Is the Is Are

diivДругий альбом гурту, який неможливо оминути. Зі своїм “Oshin” у 2012-му нью-йоркський квінтет, очолюваний Закарі Коулом Смітом, став одним з найважливіших законодавців музичної моди. Прийомам і винаходам, розпочатим на їхньому дебютнику, подекуди й досі слідують молоді гурти, хоча пройшло вже чотири з половиною роки. Хоча, це мабуть й не дивно для такого персонажа, як Закарі, котрий змалку виховувався у сім’ї музиканта та фешн-редакторші Vogue. Він і сам є моделлю, причому доволі високого рівня — одного разу навіть знімався для Saint Laurent разом з самою Карою Делевінь. Це ще не всі таланти Сміта: він також відомий як режисер музичних відео, зокрема, для тих же DIIV і Скай Феррейри, яка, між іншим, довгий час була дівчиною музиканта. В музично історію ввійшов інцидент, як обох арештували за наркотики — Скай полюбляла екстазі, а Закарі встиг засвітитися з героїном. Тепер, у 2016-му, він пише про це тексти і зізнається: “це було не те, чого я хотів”. “Is the Is Are” став менш революційним свого попередника. Тут хлопці скоріше тримаються вибраного раніше напрямку, бо за цей час вже встигли обзавестись немалою юрбою фанатів, котрі давно і довго чекали на новий диск. В таких умовах важливо було не підвести. Групу не оминув “синдром другого альбому”, який зараз бачимо у всіх нових команд, що вибухнули божевільно перспективними дебютниками (наприклад, ті ж Horsebeach). Колишніх хітів наче й не бувало, натомість звук став м’якший, мелодії — розмитіші, а задум — глибший. Що, в принципі, теж дуже незле. Платівка вийшла розлогою, масштабною — цілих 17 композицій, отож шанс, що кожен знайде там собі щось близьке, досить великий. Натхненням до матеріалу слугувала музика 90-х —  Елліот Сміт та Royal Trux. Ну а загалом лідер банди, окрім героїну, колись міцно “торчав” на краутроку і Nirvana — завдяки останнім з’явилася навіть назва, запозичена з пісні “Dive”, і перетворена дещо пізніше у загадкове “Diiv”.
У плеєр: Waste of Breath, Out of Mind , Bent (Roi’s Song), Dust, Incarnate Devil, Under the Sun.

21. Dinner – Psychic Lovers

dinnerЦьому синті-поп-юродивому із Данії вдалось неможливе: поєднати красиву неоромантику депешівського/скрябінського розливу з притаманним тільки сучасним хіпстерам гуморком і сарказмом (до речі, саме тут згодився його данський акцент, який виконавець уміло використав). Це музика-контраст, філософія на стику з троллінгом і “наркоманією” – живий пам’ятник нашому химерному часу. Сильними тут назвеш тільки декілька речей, але вони дійсно зробили революцію. У плейлист: “Gone”, “Turn Me on”, і, звичайно ж, “Cool As Ice”.

20. Soft Hair – Soft Hair

softhairКоннан Мокасін, інопланетянин сучасної новозеландської музики (хоча, якщо чесно, там усі — інопланетяни!) несподівано виринув із сайд-проектом Soft Hair, в якому він скооперувався із Семом Дастом (“Late of the Pier”, “LA Priest”). Результат нагадує те, що робить виконавець сольно, але з більшим нахилом у бік електронного інді і густих, тягучих ритмів. Є і парочка хітів, як-то заголовна Relaxed Lizard або “мокасінівська” до нестями Lying Has To Stop. Не те щоби щось екстраординарне, але зіграно самобутньо і з харизмою. Кожен реліз від цього біловолосого дивака – подія великої ваги, тож наполегливо рекомендуємо не пропустити, якщо ще не чули. І не бійтеся обкладиночки, воно насправді миле : )

19. Slaves – Take Control

slaves-take-controlНе знаю чому, але кожного разу, коли слухаю цей диск, мені пригадується мій 1998-1999-ий — час, коли я слухав і рейв, і “Металліку”; коли сухий касетний звук був нормою, а подібне буйство і божевілля літало в повітрі. “Take Control” звучить із таким бунтарством і ентузіазмом, неначе зіграний купкою одинадцятикласників у вільний час між уроками. Це безкомпромісний, брутальний панк з домішкою хіп-хопу(!) та фірмовим британським акцентом – важчий, зліший і нахабніший від усієї попередньої творчості музикантів. Схоже, саме він приніс хлопцям ту популярність, якої всі, здається, очікували – і на цей раз не лише на Заході, де група вже де-факто є одним з символів музики нового покоління. Ще задовго до виходу “Take Control” почався якийсь несподіваний хайп у СНГшному просторі, зокрема й в Україні, де всі, раптом і одномоментно, визнали, що “Slaves – крута банда”. Поки що англійські гаражні панки – єдині зі всієї “нової хвилі” (йдеться про garage-, lofi-, slackerpop-музикантів, і т.д. – ред.), хто отримав таке масове схвалення у наших краях. І це навіть доволі дивно – бо об’єктивно, у згаданих жанрах були і сильніші релізи, проте їх ніхто не помітив. Але що ж, дай Бог, Slaves вдасться розплутати цей клубок невідомості, і відкрити нашим слухачам очі на все яскраве різнобарв’я нової андеграундної інді-сцени.

До речі, продюсував альбом сам Mike D. із Beastie Boys (з ним також записаний один з фічерінгів на платівці) – можливо, саме тому диск вийшов настільки шумним, енергійним і повним репових читок. Здається, шалені 90-ті повернулися остаточно.

18. The I Dont Cares — Wild Stab

theidontcaresСаме The I Don’t Cares були авторами одного з найбільш крейзанутих і авангардних кліпів року, після першої хвилини якого хочеться скрикнути : “А що ж, до дідька, таке я зараз дивлюсь?”. Ні, це не глюк із частотою кадрів чи несправність кодеків, це… так задумано. Якби зараз був живий Енді Ворхол, він, безперечно, оцінив би. Але окремої теми вартує музика. Спочатку ми довго не могли зрозуміти, звідки узялася нова нікому не відома молода група, що робить такий першокласний, смачнющий гітарний саунд. Так-от, виявилось, що не така вже й молода. Той, кого ви бачите на відео — Пол “Дейл” Вестерберг, головний зачинщик The I Don’t Cares  — фігура більш ніж історична. Колоритної зовнішності старий наркоман з харизмою Кіта Річардса чи Ронні Вуда провів півжиття, очолюючи The Replacements — групу, що придумала гранж задовго до Nirvana, і надихала своїми піснями, зокрема, ураганною “Bastards Of Young”, школярика-Кобейна. Адже, коли вони стартували, надворі був тільки 1979-ий! Безкомпромісний геній Пол навіть до цих пір залишається у музичній тусовці особистістю андеграундною (!), проте від цього його не назвеш менш культовим. Жіночу половину проекту склала Джуліана Хетфілд із Blake Babies, ще одна героїня ранніх 90х та 80х, котра все ніяк не хоче старіти. Як наслідок, такий дует видав абсолютно безбашенний реліз, дико модний і дико актуальний, що з легкістю вписався у тусовку молодих гараж-рокерів.

https://www.youtube.com/watch?v=lnd_U_Gf7tU

Платівка, як і було ясно від самого початку, повністю оминула Україну – як із-за малодоступності у відкритих джерелах, так і через мізерно малу кількість людей, хоча би поінформованих про її існування. І дарма, бо звук на ній – просто багатство. Шик і розкіш. Звичайно, справжнім хітом залишиться тільки “Whole Lotta Nothin”, ну і ще “Outta My System” – тобто, саме ті речі, які отримали відеоряд. Решту матеріалу тримає обраний курс, але робить це вдало. “Wear Me Out Loud” – яскрава і типова ремінесценція старих The Replacements, віртуозно вписана у новаторський матеріал альбому. Драйву і натиску їй не займати. Інші ж речі то вдаються до ліричних балад (наскільки це дозволяють рамки такого стилю – неймовірно цікавий процес, між іншим), то тішать добротним рок-н-ролом в дусі Кіта Річардса і Чака Беррі. Можемо з певністю наділити “Wild Stab” титулом головного альбому у жанрі гаражного року, і переходити далі.

17. David Bowie – Blackstar

davidbowie

Хочете — поставте цей диск на перше місце. Або навіть вище будь-яких рейтингів. І це теж буде правильно. Остання робота одного з останніх справжніх джентльменів вийшла найконцептуальнішою платівкою за всю історію людства і перформансом ціною в життя. Я довго не наважувався її розслухати по-справжньому — ранній Боуї був мені чимось настільки рідним, що приймати його у такому жахливому, фатальному контексті було нестерпно. Колись, ще будучи редактором спочилого зараз чи то в Бозі, чи то в анабіозі MuzNews, я мав змогу розповісти про це все детальніше, тому не будемо зараз повторюватись, а обмежимось коротеньким підсумком. Пригадую, як хтось із російських критиків дуже влучно назвав альбом “мощнейшим нуар-джазом”, але попри це, до нас тут промовляє стовідсотковий Девід. Можливо, ще більш “справжній” і характерний, ніж раніше. На однойменній Blackstar на хвилю з’являється навіть глем, а Dollar days звучить, як привіт з “Hunky Dory” чи “David Bowie” 1969-го. Sue (or in a season of crime) відлунює тим самим ламаним драм-н-бейс-ритмом, типовим для творчості музиканта у 90-х — такий собі новий Little Wonder, але дуже, дуже темний. Пісня завершується якоюсь пекельною какофонією, після якої улесливий і тихий вступ Girl loves me виглядає гарним музичним контрастом. А ще, це незвичайне вокально-речитативне декламування, що неминуче породжує асоціації із йесівською “The Revealing Science Of God”… Духові у “Блекстарі” переносять нас на Схід, але Схід примарний і моторошний: футуристичний Шумер, іншопланетний Вавилон, Ассирію паралельної реальності, у якій відбувається священне дійство, похоронний обряд найтрагічнішого героя Боуї — майора Тома. Медитативна імпровізація на саксофонах у Lazarus перегукується з аналогічною у Don’t Hate Me прекрасних Porcupine Tree, а Tis a Pity She Was a Whore ближча до пізнього Девіда — таємничого, глибокого, того, що подавався в каббалу чи надихався Скоттом Уолкером. Однозначна вершина в плані ідейності і мистецтва, і можливо, трішечки менша вершина у плані самої музики. Отож, 17-та позиція.

16. Pinegrove – Cardinal

pinegroveПісля того, як пройдуть ці півгодини, ти не розумієш, що ж, все-таки, ти послухав. І повторне “розжовування” аж ніяк не виправляє ситуацію. Pinegrove поєднали непоєднуване. Мелодика мідвест-емо, інді із характерним “хіпстерським” акцентом і гранжева нервозність народили рок нового стилю, музику апатії та концентрованої втоми — тієї, яку скидаєш зі себе, приходячи у квартиру після важкого дня. Кожен гітарний доторк тут відлунює резонансом, пронизуючи твоє тіло десь на рівні нейронів. Чути колосальну роботу зі звуком, котрий то розливається, то вібрує, то падає під власною ж важкістю, заповнюючи абсолютно все. Він здається одночасно сухим (мабуть, через дуже “концентровані” гітари – синтезаторів тут немає взагалі) і вологим — специфічна реверберація створює враження, ніби музиканти грають у пустій кімнаті, викладеній кахлевою плиткою. Збіг чи ні, але у пітчфорківському рейтингу “The 20 Best Rock Albums of 2016” подібним звучанням можуть похвалитися зразу три альбоми: окрім “Cardinal”, це ще й “Goodness” від Hotelier і “Teens of Denial” Car Seat Headrest (всіх їх ви знайдете і у нас – диски, без перебільшення, відмінні!). Не виключено, що зараз перед вами —  саунд найближчого майбутнього.

15. The Hotelier – “Goodness”

hotelierА ось тут уже раннє емо розгулялось на повну. Причому маємо незвичайно чепурний, інтелектуальний варіант жанру, побудований на ряді винаходів і музичних новаторств. Ідеї так і б’ють ключем (і як тут не згадати нашого житомирського експериментатора phooey!?), щоб врешті вибухнути ударною хвилею мат-року. Несподівані закінчення і “розвороти”, непрогнозована композиція; ембієнт-накладки з всілякого оточуючого шурхоту; надривне виконання, що вмить зривається умиротвореною акустикою; “заховані” вокали, почути які можна тільки, викрутивши ручку динаміка на повну гучність… Одним словом, нудьгувати вам точно не доведеться. Pinegrove, в принципі, представив більш серйозний лонгплей — музичний матеріал на ньому сильніший, проте за відбірну дозу креативу The Hotelier потрапляє на п’ятнадцяте місце.

14. Drugdealer – The End of Comedy

drugdealerСтарий і мудрий барига створив свій “The End of Comedy” неначе спеціально для того, щоби дати нам парочку життєвих порад. Серед попередніх проектів музиканта — Salvia Plath, Run DMT (обіцяю, до цього галюциногена ми ще повернемось) і альбом Bong Voyage, отже, “досвід” у чолов’яги явно-таки немалий : ) Тому охоче віриш Майклу Коллінзу (так звати музиканта по паспорту), коли той настановляє:

But please don’t ever turn your face
From the real world.
It’s such a psychedelic place,
The real world…

And please don’t occupy your mind
With illusions
I know that someday you can find
What you’re losing

Здається, кращих рядків, ще й проспіваних у такій блаженно-психоделічній манері, просто не придумаєш. Серед робіт є багато колаборацій, поміж яких можемо виділити Easy to Forget з маестро придуркуватості Арієлем Пінком, обидва спільні треки з Weyes Blood, і звісно ж, шикарний The Real World, згаданий вже вище — ця робота, записана на пару із Sheer Agony, стала окрасою всього альбому. Взагалі ж до творення цього милого релізу долучилася ціла плеяда музикантів — друзів Майкла. Окрім вищезазначених, це Danny James, Regal Degal, Holy Shit!, Mild High Club (вони, між іншим, теж є в нашому рейтингу), Mr. Twin Sister і пройдисвіти з групи Мака ДеМарко. Частину зіркової тусовки, зокрема, самого Мака, Драгділера і няшку Weyes Blood можна зацінити на ось такому милому відео, що яскраво демонструє всю безтурботність атмосфери, у якій народжувалась ця музика.

https://www.youtube.com/watch?v=-F3o6X2CSDY

13. Fatal Jamz – Coverboy

fataljamz

Коли я випадково прослухав диск не відомих мені до того Fatal Jamz, точніше, одну лишень пісню Coverboy — це було відчуття, подібне до викиду дофаміну. Після моря невиразної, слабкої, “притягнутої за вуха” музики, раптом ось така віддушина. Така легка, природна мелодія, без аніякого надлишку, надміру, пафосу… Настільки ласкава, що немовби “шкодує” слухача, боячись перевантажити його чимось непотрібно складним. У цій простоті, натомість, є харизма, розкутість, крайня щирість — природні чари “великого” глему, який, як нам здавалось, зараз вже неможливий. “Рок-н-рол із товстим шаром губної помади” – фраза, якою Леннон колись схаратекризував музику Девіда Боуї, досконало описує те, що ви тут почуєте. Хоча, у випадку з Fatal Jamz це не стільки “помада”, скільки “духи” — від кожної композиції неначе тягнеться запашний шлейф дорогих парфумів. “Хлопчик із обкладинки, группі знають твоє ім’я” — пісня змусить почутися рок-зіркою кожного, хто наважиться натиснути play. Весь диск “Coverboy” виглядає як готовий плейлист у плеєр казанови-романтика, нового “доріана грея”, що кохається в розніженості і славі.  Ну а рядок “Life’s a bitch, even if you’re rich” претендує на цитату епохи. Здається, сам Боуї — ні, сам Зіґґі Стардаст воскрес із цією платівкою! Слід сказати, що таку музику творити дуже непросто, адже тут має бути або “смачно”, або ніяк. Ось за цей непересічний талант “Територія” залюбки подарує запальним каліфорнійцям 13-те місце. Окремо рекомендуємо: Jean Paul GaultierCoverboy, Lead Singer, Touch The FlamePale Pink Rose.

12. Ablebody – Adult Contemporaries

ablebodyРомантика нового зразка, промениста і повітряна, яку творять двоє братів-близнюків із Лос-Анджелесу, Крістоф та Антон Хоххайм. Останній факт, зрештою, тільки додає музиці якоїсь нереальності, особливо, коли дивитися їхні фото чи кліпи. Альбом без явних хітів, пронизаний делікатною і виточеною атмосферою — враження приблизно таке, ніби ти біжиш у літній чи весняний полудень сонячними вулицями невеличкого міста. Хоча, все-таки, гріх не виокремити Gaucho, найяскравішу річ на платівці, яка не може не запам’ятатись своїм чітким, “відчеканеним” ритмом і при тому якоюсь ефірною, безтілесною мелодією. Химерний мотив Marianne є ще більш примарним — його непросто запам’ятати чи наспівати, і тут вже Ablebody наближається до екзотичних Cascading Slopes та East River Pipe, даруючи нам одну з найкращих своїх балад. Першою ж ластівкою із “Adult Contemporaries” стала Backseat Heart, що вийшла синґлом задовго до повноформатного видання, і одразу дала зрозуміти, що на нас чекає щось особливе. На Send Me A Letter навіть засвітився сам Sean Nicholas Savage, один із ключових персонажів сучасності і продовжувач традицій томних 80-х, про якого ми ще обов’язково поговоримо у інших статтях. Альбом слухається на одному диханні і залишає приємний післясмак, отож — тверде дванадцяте місце.

11. Lemon Twigs – Do Hollywood

lemontwigsДвоє худорлявих, андрогінної зовнішності хлопчаків; образи, повні глем-рокового блиску; помада на губах і атрибутика 70-х; нахабна експресія та природна сором’язливість; вицвілі пастельні кольори і ретрофутуристичне авто як дивацький реквізит. Все це про As Long As We’re Together, ключову тему із альбому Do Hollywood нової нью-йоркської надії The Lemon Twigs. Майклу ДіАддаріо всього 17, його брату Браяну — 19. Це не завадило колоритному дуету стати одною з найяскравіших і найперспективніших груп сучасності. Такі, як вони, зараз задають тренди і знаходяться у самому серці музичної моди.

http://https://www.youtube.com/watch?v=xQ4nqnVOfMo

До речі, може ви помітили, як мало в нашому хіт-параді релізів із Британії? Дивно, але всі “вершки” зараз творяться в сонячному і “неавтентичному” США, в той час як колиска доброї половини жанрів, альма-матер всієї сучасної музики — легендарний Туманний Альбіон – чомусь залишається позаду. Центр змістився, і тут можна тільки констатувати факт. Маємо й іншу дивовижу: пройшло трохи менше року з часу смерті Боуї – і ось раптово знову розквітнув справжній глем. Вперше за багато десятиліть. А може і взагалі вперше з часу його появи — адже правдивий glam rock revival так і не наставав. Lemon Twigs стали тією останньою ланкою, що змусила мене впевнитись: це таки не випадковий збіг, а тенденція. Хтозна, можливо це сам Девід Боуї тепер незримо присутній серед всіх нас, і надихає ці молоді колективи до того, чого вони раніш не вміли : ) Хоча тут не тільки він — тут і Марк Болан з Ті-Рексу, тут і ABBA, і Prince — ті, хто виник вже на руїнах ексцентричного глему, і ввібрав в себе його суто зовнішній лиск. Хвиля, на чолі якої стали брати ДіАддаріо, задумала штурмувати всю “недосліджену” до цього частину олдскулу, включаючи вінтажний поп, естраду, фанк і так далі. У Lemon Twigs із цим особисті стосунки: батьки виховували свої юні дарування на поп-музиці шістдесятих, контраст якої із технічністю нашого XXI століття породив абсолютно унікальний феномен. Багато знавців стверджують, що ніколи не чули чогось подібного раніше. Химерний “поп-глем” на декілька голосів, загорнутий в елітне інді і зіграний з педантизмом арт-року, став втіленням духу нового часу. Але тут присутні і ті дивовижні гармонії, які, як ми вірили, залишилися в минулому. These Words і зовсім звучить як якийсь суперхіт 70-х. Аранжування приспіву не те щоби багатюще… це просто стіна звуку, яка здатна звалити з ніг!

10. Candy – Azure

candyФантастичний по свіжості і оригінальності альбом мрійливого слекер-попу – неначе Мака ДеМарко і Day Wave заставили грати разом. Є тут і легка невимушена мелодика The Drums, і ще багато чого. Диск вийшов ще перед весною, у лютому, і, мабуть, і призначений для того, щоб подорожувати під таку музику весняними вуличками, вивчаючи під світлом розімлілого сонця закапелки і закамарки віддалених передмість. Автором всього дива вкотре виявилась одна людина – домашній самородок із Мельбурна, мультиінструменталіст-лівша (як і геніальний Сергій Хавро з Parks, Squares and Alleys), що записує, зводить і виконує всі партії абсолютно сам. Підписав хлопчину до себе Філіп Земчік із Z-Tapes, невеличкого інді-лейблу, що базується в Словакії, і вряд чи ми б дізналися про такий скарб, якби не воля випадку. Світ цієї 10-пісенної касетки (єдиний формат, у якому виходив Azure) унікальний і продуманий до дрібниць. Його вельми складно описати словами, скоріше хочеться поставити собі питання: яку ж це потрібно мати уяву, щоб витворити отаке? Одна з найбільш милих і няшечних позицій нашої п’ятдесятки, в жодному разі не радимо пропускати!

9. Car Seat Headrest – Teens of Denial

carseatheadrest

Teens of Denial – альбом знаковий. Однозначний улюбленець Rolling Stone, Pitchfork та ряду інших легендарних музичних медіа, він зустрічав захоплені рецензії ще під час виходу, а декілька тижнів тому цими ж виданнями був тріумфально “піднесений на п’єдестал”, потрапивши у ключові місця ледь не всіх топів. Ще у 2014-2015 музика подібного штибу залишалась би преференцією “елітки”, зараз же про неї заговорив увесь світ. Дякуючи все тим же ж медіа – ось яку велику силу вони мають (і справді, вряд чи хтось на тверезу голову буде сперечатися із авторитетом Пітчфорк). Щоправда, змінилось не лише ставлення до музики, змінилися і самі Car Seat Headrest. Точніше, той один-єдиний хлопака, який ховається за цим іменем та робить все, від гітар і барабанів до запису і продакшну, самотужки. Спочатку Вілл Толедо творив переконаний lo-fi, перебуваючи десь приблизно на тій же території, що Арієль Пінк. Натомість, на новому альбомі він представив хоч і традиційний для себе, але вже вилизаний, вичищений до глянцу звук – ні про який “касетний шурхіт” тут не може бути і мови. Звичайно, приглушене, підвальне звучання додавало якоїсь солодкавості і романтики, але очевидно, що тільки тепер самобутній виконавець розкрився повністю, і ми побачили все багатство, яке таїла в собі його музика. Десять альбомів за шість років – не рахуючи компіляцій і EP – спромігся натворити цей американський ботанік-аутсайдер. Перші 8 з них він, фактично, “писав у шухляду” і публікував самвидавом, хоча купка фанів була вже й тоді. До речі, назву “car seat headrest” слід розуміти буквально: вокали до всіх пісень Толедо записував, сидячи на задньому сидінні авто. Вряд чи щось більш промовисто, аніж цей факт, розкаже про дух його ранніх альбомів. Так тривало до “Teens of Style”, першого диску, який офіційно вийшов, і не де-небудь, а на лейблі Matador, і круто змінив життя молодого артиста. Саме з цього моменту про нього заговорив увесь світ.

З подачі лейблу, Teens Of Denial став першим альбомом, записаним “правильно” — в студійних умовах, зі справжніми музикантами, з яких Віллу довелось сколотити імпровізовану групу. Але навіть тут він примудрився показати всю свою лоуфайну безшабашність і некерованість. Важко знайти щось таке ж однорідне по стилю і водночас – таке ж дико різноманітне, буквально від пісні до пісні. Композиції неочікувано довгі і складні, як для свого жанру. Це вже буквально якийсь progressive garage rock — дуже, дууже амбітна заявочка. Як вправно зауважили критики, тут є щось від того, як співали у 90-ті — напевне, тільки які-небудь Pavement могли собі дозволити такий показово недбалий вокал і безкрайній пофігізм. В цьому, як на мене, і є вершина мистецтва: робити академічно правильно тебе навчить книжка, а от хто зможе створити шедевр, заспівавши мимо нот? Хоча Толедо співає навіть не “повз”, він співає “поверх”, пропонуючи якийсь альтернативний хід музичної лінії, а його фальш звучить скоріш як ледь вловимий обертон — настільки тонкий, що залишається недосяжним для середньостатистичних вух.

Окрім власного креативу, якого б іншому вистачило на декілька дискографій, Вілл показує і недюжинний багаж музичних знань – нема сумнівів, цей чувак добряче обізнаний у класиці. Він дозволяє собі цитувати “Down By The River” Ніла Янґа“The Gun Song”), сумно-культовий “Jugband Blues”, який писав Сід Барретт, поступово сходячи з розуму (послухайте кінцівку “High To Death”), і, врешті, на новому альбомі – хвацький танцювальний пост-панк вже майже забутої групи The Cars, насмілившись “позичити” у пісні не лише вступний риф, а й саму назву – “Just What I Needed”, за що потім отримав люлєй від Ріка Окасека. Є і натяки на Velvet Underground, щоправда, непрямі, як-от у Joe Gets Kicked out of School — Вілл Толедо не відмовляє собі ні в чому.

1937 State Park – абсолютно вибухова штуковина, яку, мабуть, краще не описувати, бо належних слів просто нема. Якщо зробити на приспіві трішки голосніше – таке враження, що ваші динаміки (та й все оточуюче) зараз розірве від шаленої концентрації енергії. Я такого ще ніде не чув, їй-богу! Unforgiving Girl (She’s Not An) і Just What I Needed переносять нас у добрий і милий дженґл-поп, такий улюблений мною. Хоча солодкавий передзвін гітар тут змінюється і безшабашними панковими рифами, причому так часто, що розрізнити та збагнути що-небудь стає важко. Де закінчується один жанр, і починається інший? Де черговий куплет, а де наступна пісня? Що це взагалі? Приблизно такі думки виникають, коли вперше знайомишся із творчістю цього геніального безумця. “Drunk Drivers/Killer Whales”однозначний інді-гімн року! Настільки смачний і тривалий, що важко повірити в його реальність. До речі, це єдина пісня з альбому, що залишилась у вашому любимому контакті – ідіть, і обов’язково послухайте. Connect the Dots – швидкий, припанкований (навіть в сторону денс-панку) гараж, емоційний і навіть на хвильку “математичний”. Cosmic Hero підкуповує своєю драмою і вдумливістю, рівно як і гітарними шаленствами. Мабуть, Car Seat Headrest можна назвати Van Der Graaf Generator‘ом нашого часу — такий же дикий запал, така ж відсутність будь-яких рамок і повна, прямо-таки маніакальна віддача у виконанні.

8. Community Radio – Look Now You’re Cursed

communityradioЧарівна австралійська команда, яку не знає ніхто. Їх перший диск вийшов ще у 2012-му, а власний жанр музиканти характеризують чудним словом skewed pop. Look Now You’re Cursed — скромний і навіть аскетичний. Він розпочинається невигадливими, середнячковими “Love to Get High” та “Sick in the Car”, щоби по-справжньому розквітнути до “Crystal Ball”. А на “One Book a Treasure” альбом вже досягає свого апогею. Глибока і вдумлива річ, яку найкраще слухати на самоті — достойний подарунок для мрійника-інтроверта. Під цю музику хочеться загубитись у безкрайніх полях десь у серпні, коли відчуватимеш на собі порухи теплого, сухого літнього вітру (недарма в одній з пісень ми чуємо: “best summer ever, our summer ends…”). Від неї пахне дитинством і втраченою справжньою дружбою. Такі перлини трапляються раз на декілька років, тому сміливо ставимо реліз на 8-ме місце (хоча можна було і вище), а заразом рекомендуємо заглянути на бендкемп і послухати усе решта, що робить цей ансамбль — воно того варте.

7. Wild Nothing – Life of Pause

wild-nothingКультова серед інтелектуальної молоді dream pop/shoegaze формація Wild Nothing обросла нотками пишноти і бароко. Легкі-невагомі пляжні акорди Summer Holiday змінилися виваженою мудрістю — навіть одна із пісень тепер носить назву A Womans Wisdom. Опублікований ще на початку року Life of Pause я одразу ж “відклав” собі до улюблених, і він продовжує радувати й до сьогодні. Тут є та глибина, яка змушує вкотре повертатись до знайомих мелодій, і щоразу відшукувати у них щось нове. Одинадцять речей, жодну з яких не захочеться перемкнути. Миловидний, навіть до якоїсь міри жіночний продукт, який ідеально відображає дух часу, і, до того ж, зіграний з бездоганною якістю. Наші рекомендації: Lady BlueJapanese Alice, A Womans WisdomLife of PauseTV Queen.

6. Peter Bjorn and John – Breakin’ Point

peterbjornandjohnА це, мабуть, найбільш радісний і урочистий альбом 2016-го від групи, яка увійшла в пам’ять меломанів своїм фірмовим свистом і, звісно ж, треком “Young Folks”, відомим зараз кожному хіпстеру завдяки рімейку групи The Kooks. Хітом же номер один із цього альбому у мережах стала What You Talking About?, не в останню чергу завдяки барвистому і оригінальному кліпу. Але крім неї також з певністю можемо порекомендувати In This Town, A Long Goodbye, Breakin’ Point і Between the Lines, ну а Hard Sleep – краща композиція за нашою версією, і просто ідеальний саундтрек для будь-якого молодіжного двіжу. Це музика-свято, неначе спеціально задумана для того, щоб прозвучати, наприклад, на випускному вечорі у момент вибуху конфеті. І нехай деякі платівки нижче по списку могли похвалитися більш витонченими і філософськими темами, саме Breakin’ Point вразив наповал своїм перфекціонізмом — тут суцільні “забійники”, і жодної прохідної речі.

https://www.youtube.com/watch?v=T9i4r5XvCmQ

5. EZTV – High In Place

eztvА зараз перед вами — один з найгарніших альбомів, і, можливо, мій улюблений в цьому списку. З одного боку, EZTV зараз — ще молода і невідома загалу команда, з іншого — тріо вже увійшло у фавор редакторів топових видань і тих, хто “в темі”. Такий стан справ робить їх дуже ласим шматочком для всіх спраглих нової, незаїждженої, якісної музики, визнаної професіоналами, але ще не зіпсутої мейнстрімом. Дехто називає їх відкриттям року, але це не зовсім так. На рахунку групи вже був один LP, виданий у 2016-му, котрий з перших синглів заставив мене слідкувати за колективом. То була дуже мелодійна, “бітлівська” платівка, красива в своїй наївності. Але тільки разом із другим диском EZTV розквітли по-справжньому: аранжування стали хитромудрими, мелодії – менш очевидними (вже потрібно було день-другий, щоби їх по-справжньому полюбити – зате потім вони не виходили з голови), музика загалом — ще ніжнішою і вишуканішою. Дух змін принесла вже High Flying Faith, котра стала першим опублікованим треком з нового релізу, і досі залишається його гордістю. Чудесні переливи дванадцятиструнок і багатоголосся (залишки тієї самої бітлівщини) перетворюють слухання в суцільну приємність. З виходом High in Place за гуртом можна закріпити статус “головних міських романтиків”. Урбанізм тут скрізь і всюди. Ще навіть не дослухаючись текстів, уява з легкістю малює перед очима біляві, вкриті вагонкою котеджики американських передмість чи післяобідню тишу маленького райцентра, пустого і безлюдного. Від їхніх композицій віє такою милою, щирою провінційністю — дітям столиці-мільйонника вдалось навдивовижу досконало відтворити ауру околиць. Це музика потопаючого у зелені містечка, з усіх боків оточеного полями, луками та упоєного їх запахами. На диску присутня тема замріяності, вагань: хлопці, безперечно люблять рідний Бруклін, і деякі, піднесені та оптимістичні речі, можна сприймати як своєрідну оду місту — вони наче створені для прогулянки центром і милуваннями його архітектурними пейзажами, жвавим ритмом життя. Але вже у States Of Confusion, одній із найчарівніших балад на диску, ми чуємо якісь сумніви і втому від мегаполісу: “Facedown on the concrete, While I dream of wider streets”. Рядок дуже добре відображає загальну тенденцію, що спостерігається зараз в Нью-Йорку, де мешканці масово переїжджають до спокійних, мальовничих окраїн, в яких життя дешевше, а місця — більше. Десь і EZTV піддаються цій “хвилі”, в той же час продовжуючи надихатися своїм містом, залишатися його патріотами. У США добре пам’ятають, до чого призвів подібний процес у Детройті, котрий тепер став схожий на гігантську пустку, і в устах Езри Тененбаума (так звати лідера проекту) відчуваються нотки тривоги. В такій атмосфері “розриву” і маневрування між урбаністичною і провінційною естетикою (адже, кожна з них —  по-своєму прекрасна) і записаний цей LP.

До речі, у записі цього чуда взяло участь чимало вже відомих у інді-колах музикантів: Chris Cohen, Martin Courtney і Matt Kallman з “Real Estate”, Jenny Lewis, John Andrews із “Quilt”, Nic Hessler та Mega Bog. Це вже щось говорить як про рівень матеріалу, так і про хорошу репутацію колективу. Тому просто не можемо не порекомендувати вам наші улюблені High Flying Faith, Reason To Run, Goodbye MorningStates Of Confusion, Hammock, Still… Як і все решта теж. Тут просто не може бути чогось злого і поганого. High in Place” – музика чистоти і юності, неоромантика в сучасній обгортці від однієї із найбільш значимих молодих команд. Дзвінкі і прозорі гітари, дивовижні гармонії у незвичній подачі звучать так настроєво, що ми вже знаємо, що будемо слухати цією весною.

4. Cass McCombs – Mangy Love

cassmccombs

На четвертій сходинці розташувався “Mangy Love” – ледь не найкрасивіший реліз за весь музичний 2016-ий. Його автором став Касс МакКомбс, знаний мелодист, котрий успішно діє ще з нульових, проте майже невідомий в Україні. Моє знайомство з ним відбулося теж доволі пізно – біля двох років тому, проте почута тоді “Sacred Heart” вразила надовго. Останнім часом Касс робить трохи іншу музику, проте таку ж чуттєву і атмосферну. Він один з перших почав грати так: навмисне приглушений, молочно-ніжний саунд, тяга до сюрреалізму і солодких, хоч водночас меланхолійних мотивів. Те, що ввійшло в моду лише зараз, 39-річний уродженець Конкорду практикував ще у 2007, що, безсумнівно, робить його “трендсеттером” та однією із найвагоміших фігур у таких жанрах як folk pop, slacker pop та psychedelic folk. В його музиці є чимала доля американи, і під словом “фольк” тут варта розуміти саме кантрі, скіффл, різноманітну “діланівщину” — все те, що асоціюється із “народною” творчістю давніх поселенців США. В певному сенсі, “Mangy Love” став навіть продовженням попередньої роботи автора – Skifflin’, яку він видав разом зі своїм сайд-проектом, The Skiffle Players, ще більше орієнтованим на американський фольклор. Ці два диски доповнюють одне одного і слухаються разом на одному подиху. Але цьогорічний матеріал значно глибший і делікатніший, МакКомбсу вдалось зробити якусь “музику-пар”, теплу і чаруючу. Обов’язково послухайте Bum Bum Bum і Laughter Is The Best Medicine, не забудьте про Opposite House і Medusa’s Outhouse (на останню навіть був знятий кліп), а тоді вдайтеся до мрійливого польоту Low Flyin’ Bird – вже зовсім іншої за настроєм композиції, але не менш піднесеної. Але, щоб дістатися третього місця (тобто, фактично, вершини списку – бо на першій та другій позиції у нас щось вже зооовсім особливе), студійнику Касса МакКомбса забракло дещиці філігранності і лаконічної цілісності, яку, натомість, має наш наступний номінант.

3. Cory Hanson – The Unborn Capitalist From Limbo

coryhanson

Один з найвишуканіших і наймальовничіших альбомів року. Музика вищої проби і божественної краси, загорнута у обкладинку химерного витіюватого бароко-попу. “Unborn Capitalist From Limbo” – це такий собі американський варіант наших Tik Tu, тільки ще витонченіший і значно менш “електричний”. Тут усе будується на гармонії вокалів і струнних, залишаючись акомпанованим простою акустичною гітарою і вкрай тихими, буквально оксамитово-м’якими ударними. І не здогадаєшся, що Корі Генсон – близький поплічник того самого Тая Сіґалла, котрий прославився величезною дискографією шумних, крикливих альбомів у стилістиці гаражного року. Проте хлопці доводять, що вони вміють і лірику (ви тільки послухайте ці чарівні розспівочки на два голоси!), ну а сам Корі, якщо хто не знає, має ще й свою власну групу Wand, у якій він немовби вправляється у мелодизмі, роблячи кожну наступну річ все витонченішою і витонченішою. Новий реліз, котрий вийшов, як бачимо, вже сольно, став також бездоганним триб’ютом шістдесятим та популярному тоді фольк-арту. І хоча не один колектив зараз пробує це робити, ще нікому не вдавалося так близько підійти до тієї “містичності” і “древності”, якими віяло, наприклад, від перших платівок Caravan, Fairport Convention, Procol Harum, King Crimson, Moody Blues. Дайте це послухати хоч олсдкульному хіпі, хоч манірному хіпстеру — і жоден з них не залишиться байдужим. Відкинувши всі епітети і пусті порівняння, скажемо: це і є та найчистіша музика, Музика з великої букви, якої нам так часто не вистачає.

2. The Besnard Lakes – A Coliseum Complex Museum

besnardlakesТі, хто мали нагоду відчути на собі ефект ДМТ, психоделіку диметилтриптаніну, стверджують, що бували в четвертих, п’ятих вимірах; вони спостерігали ірреальні краєвиди та фантастичних істот, але коли приходили до тями, виявлялось, що про побачені ними відчуття і форми неможливо розповісти: цей світ настільки тонкий, що у людства відсутні потрібні для його опису поняття. Саме таким є і це цілковито неземне породження музичного 2016-го. Марно якось характеризувати його, марно добирати слова — тут навіть образи такі сильні, що мозок заледве не відмовляється їх “переварювати”. Якщо ж, все-таки, дуже захотіти, то можна фрагментарно вловити шведських романтиків The Mary Onettes, крихту The Cure і навіть ангельські вокалізи Джона Андерсона із Yes, проте все це тут змішане з якоюсь темною, в’язкою субстанцією, схожою на згусток бітуму. Альбом справляє враження чогось ритуального, майже окультного, особливо з такими титулами пісень як Necronomicon і тому подібне. Здається, ось-ось дограють ще пару ноток, і завершиться давній обряд, котрий прочинить двері потойбічним богам. В той же час, досить лише вступити клавішним — і музика перетворюється у легкий, сюрреалістичний політ поміж хмар та небесних сфер. Згодом зауважуєш, що все це повторюється і в текстах. Дехто вже навіть охрестив їх “криптозоологічними”, через присутність у тематиці пісень реальних та міфічних створінь (“Звір із Брей-Роуд”, “Золотий Лев”), різноманітних явищ, див, пейзажів природи. Але The Besnard Lakes, як справжні художники, змогли донести всю ідею самою лише музикою і обкладинкою — не обов’язково знати англійську, можна просто відчути. В цьому одна з їх найбільших заслуг. До речі, Besnard Lake — реальне озеро у канадській провінції Саскачеван, яке ви не знайдете у Вікіпедії та не побачите у гугл-картах. Віддалене від усього світу місце стало улюбленим пристановищем для лідера групи Джяйса Ляшека і його подруги-басистки (до речі, звати її Ольга), котрі роками приходили сюди просто “помедитувати”, сидячи мовчки або балакаючи про музику. “Це гарне місце для споглядання. Там ніколи немає людей, туди дійсно важко добратися, і ти можеш провести цілий день, не бачачи взагалі нікого: просто дивишся на берег, оточений деревами і водою.” — каже Джайс. A Coliseum Complex Museum вперше за всю історію групи почав записуватись на цьому ж озері, де група створювала демо-версії майбутніх пісень. Звичайно, це не могло не позначитися на дивовижній атмосфері альбому.

1. Yung Life – “Soft​/​Divide”

yunglifeОдин з найдосконаліших дисків року став також і одним з найбільш недооцінених. Сказати, що група маловідома — нічого не сказати. Про саме існування квартету, очолюваного трьома братами Уайт (Елліотом, Ґебріелом і Джудою) я дізнався у свій час зовсім випадково — із плейлистів Сергія Хавро, лідера далекосхідних мрійників Parks, Squares and Alleys, і до сих пір він залишається єдиним мені відомим фаном гурту. Фаном, щоправда, непростим, бо його музичний смак — один з найвишуканіших, що доводилось зустрічати.

З першим місцем було визначитись справді важко, але те, чому він тут, зумовлює тільки одна річ: цей альбом не лише відзначився величезною кількістю креативу і неймовірною мелодикою, а й залишився витриманим на такому рівні від початку до кінця — протягом всіх своїх 12-ти пісень. Той випадок, коли реліз можна справді назвати витвором мистецтва, довершеним полотном, ретельно продуманим до найдрібніших штрихів. Навіть після поверхневого слухання “Soft​/​Divide” зрозуміло, що перед тобою – загублений діамант, і виникає лише подив: “чому я раніше цього не чув?” На період запису свого вже п’ятого альбому юнаки тільки-но закінчили школу(!), але готували студійник аж чотири роки, що не могло не позначитися на якості матеріалу. Мелодика, саунд, подача – справжня “вишка”, переплюнути яку взагалі не виглядає можливим. Надзвичайно багаті аранжування і якесь кришталево прозоре зведення зробили музику насиченою, читабельною, з тисячами деталей, які вухо слухача ледь спроможне вловити. Це цілий фонтан барвистих звуків-спалахів, що іскриться бенгальськими вогнями, сіяє перламутром і пускається у танок під ритм стробоскопів. Воно не подібне на ніщо абсолютно: “Я не хотів би казати цього, але я не думаю, що хто-небудь інший робить те, що ми зараз робимо” — сміливо заявляє ударник/вокаліст та головний композитор Елліотт Уайт. І ми не можемо йому заперечити. Віддалена схожість є хіба що з “науковими” альбомами Rush періоду вісімдесятих — у Yung Life така ж холодна відстороненість, такий же величавий розмах і така ж космічна, зовсім “інакша” мелодика. Ці композиції родом неначе з майбутнього або ж якихось далеких, більш розвинених цивілізацій — ми до них ще просто не доросли.

“Soft​/​Divide” – універсальний. Ним можна платонічно захоплюватись, під нього можна думати, творити і екстатично танцювати у світлах лазерів та неонів. Є і недолік: такої музики не наслухаєшся багато. Вона справді здатна наскучити, але тільки тому, що тут все аж надто ідеально.

На обкладинці: група DIIV.

категорії