Територія тoп-50. Кращі світові альбоми року за версією нашого сайту #1

Територія тoп-50. Кращі світові альбоми року за версією нашого сайту #1

“Територія Твого Розвитку” відібрала п’ятдесят найцікавіших релізів 2016-го — підсумок музичної подорожі нон-стоп довжиною у рік. Нашими критеріями були, перш за все, новаторство і актуальність: перше дорого цінилося завжди, стосовно другого — зараз такий час, що “музична” мода стала не менш важливою від моди “великої”. Але навіть якщо взяти попередні десятиліття, то видно, що кожен справжній шедевр завжди ніс у собі частинку Духу Часу. Ну і найважливіше: музика повинна мати душу. Ось за такими простими для опису (але важкими для виконання) параметрами і потрапляли альбоми в цей список. Оскільки абсолютна більшість видань були прослухані ще в момент їхнього виходу, то застосовано і випробування часом – до рейтингу потрапляли насамперед ті, котрі не тільки вразили, а й “залишилися” з нами і надалі. Ну а наша перша десятка — це щось більше, ніж музика; це те, що може здивувати найвибагливішого меломана. Хотілося зробити топ максимально “чистим”, тому ви не знайдете синглів і EP (за винятком дійсно революційних) у тому, що мало б бути хіт-парадом повноформатних альбомів. Тут немає Каньє Веста і сестер Ноулз (хоча знаєте, альбомчик Solange був таки нічогенький!), немає EDM і темношкірого хіп-хопу, який де-факто є актуальним тільки для американського континенту і за визначенням не може бути “світовою музикою”, попри весь пекельний хайп. Ми принесли вам те, про що не напишуть у NME і Pitchfork: діаманти з найдальших музичних закутків, які дбайливо шукалися протягом всіх дванадцяти місяців і ще, можливо, чекають свого зоряного часу. Вони гармонійно сусідять із добре відомими іменами: адже у справжній Музиці неважлива популярність — там усі рівні. Отож, тримайте. Наша 50-ка. Від “Території”, з любов’ю.

частина І (позиції 26-50)    │    частина ІІ (позиції 1-25)

50. Bon Jovi – This House Is Not For Sale

bonjoviПригадую, як кілька років тому мій дядя, живучи ще у старому помешканні, мав змогу побути “сусідом” Джону Бон Джові та Брюсу Спрінгстіну. Він розповідав про те, як ці двоє частенько збирались разом, щоби зробити якусь благочинність для свого району, і про те, як по вихідних відвідував той самий ресторан, що й Брюс, але так і не спромігся з ним побалакати.
А також — про те, як щодня проїжджав повз їхні будинки, добираючись до роботи: особняк Спрінгстіна був оточений огорожами та садами, і потрапити туди було непросто, натомість Бон Джові жив відкрито, практично не ховаючись від людей. І титульна пісня з альбому, This House Is Not For Sale звучить неначе саундтреком до всіх цих історій — щось таке, що могло би лунати з магнітоли, коли ти мчишся по швидкісному хайвею в Нью-Джерсі. Бадьорий, простакуватий, життєстверджуючий рок, що покликаний заводити стадіони — Bon Jovi не зрадив своєму стилю. Нічого нового він теж не придумав, але винятково міцний і добротний гітарний звук в моді завжди (а, тим більше, зараз) — ось завдяки останньому ветерани і “витягнули” альбом, яким ми з приємністю відкриваємо нашу “золоту 50-ку”.

49. Narrow Head – Satisfaction

narrowheadТехаська трійця Narrow Head удостоїлася потрапляння у чарт завдяки непересічному жанру — grungegaze. Він складається з двох компонентів: гранжу та шугейзу, кожен з яких навіть окремо є яскравим представником дев’яностих, ну а дев’яності сьогодні — сам топ і писк. Це робить дебютник групи подвійно актуальним у наш час. Хоча гранжгейз існує давно (подібно грали, наприклад, ще Swervedriver), релізи такого стилю нечасто зустрінеш як в музиці двадцятирічної давнини, так і зараз. Тому на нашому 49-му місці розташувалася не стільки окрема плита, скільки сама тенденція, дуже актуальна і показова, ну а цю музику можна вважати її еталоном. Красиво і хворо — ось які епітети личать до “Satisfaction” з його густим, дисонансним саундом, повним і щільного басу і високих, брязкотливих гітар, що звучать ніби з динаміка кишенькового радіо. Слухаючи таке, неможливо не повернутися в ту епоху, бодай подумки, і якщо б у мене була машина часу, я б зганяв у 90-ті і залишив там цей альбом — річ, якої тоді так бракувало.

48. увула – “никак”

uvulaЕлітний атмосферний лоуфай з Петербургу. Одна із цілого сузір’я молодих груп, що ще змусять про себе говорити, бо у їхній музиці — світогляд найновішого покоління, обличчя нашого часу. Таке добре слухати під час нічних бродінь по великому місту, тільки-но омитому дощем, котрий зробив його вулички та стіни темними, вологими, обважнілими. Достатньо новаторська робота, що, безперечно, вартує, щоби бути включеною в цей список.

47. KEFF JOONS — dont leave not yet

keff-joonsKEFF JOONS— потаємний проект із Хельсінкі, скоріше за все, організований андеграундним інді-музикантом, росіянином за походженням Максимом Старовойтовим. Останній відомий тим, що веде лейбл LOSER POP і видає альбоми під ніком homeboy in luv, розриваючись на два фронти — Фінляндію і “нову петербурзьку сцену”, вельми цікаве і перспективне явище, котре стало останнім словом у lo-fi музиці. Про Макса і його захоплення гіпнагогією можна розповідати ще багато (маю надію, ми колись це й зробим), але зараз найважливіше одне — на “dont leave not yet” йому явно вдалося винайти новий стиль, який можна охарактеризувати як hypnagogic ambient. Начебто легкий і просторовий, але без виносу мізків не обійшлось: якщо у традиційному ембієнті всі ці звуково-шумові полотна створюють певну ауру, настрій, відчуття присутності, то тут вони тільки підсилюють галюцинаційний ефект. Дехто вже встиг обізвати це “політвейвом”, маючи на увазі vaporwave-естетику, поєднану зі злободенною темою: як неважко здогадатись з обкладинки і назв, автор чи то іронізує над brexit (сумнозвісний референдум про вихід Британії з ЄС – ред.), чи то вживає його як символ, прагнучи вкласти туди якийсь подвійний зміст, код. У пабліку проекта, який останнім часом кудись зник, містився загадковий статус з американським телефонним номером і надписом на кшталт “халявне екстезі”. І трек з аналогічною назвою, “+1 347 415 10 95”, розташований наприкінці альбому, звучить як реальний гіпнотичний паттерн, покликаний змінити твою свідомість – а якщо це дійсно так?

46. homeboy in luv – GOTH SLOTH

homeboyinluvЩе один (точніше, вже основний) проект Максима Старовойтова, яскрава зірка тієї самої “нової пітерської сцени”, про яку ми вже згадували. GOTH SLOTH вийшов не таким “рожево-пухнастим”, як його попередники — навіть лоуфаю стало менше. Ми отримали дивовижний саунд — приглушений, хоча й чіткий. Чистий — проте розпливчастий, неначе відображення з кривих дзеркал. Це якась сліпучо-срібна ртутна амальгама, рідка і безформна, що випромінює сотні перламутрових відблисків. І картинка з райдугою-дисперсією на обкладинці виглядає цілком доречно. Звук здаються такими ясними, різкими, досяжними, проте, вслухаючись, розумієш: це – музика тонких сфер, реальність абсенту. Пливуча, оманлива. Гляди – і ось усе, що ти чуєш і бачиш, розтечеться і щезне, залишивши тебе ні з чим… Парадоксально, але тут є і виражена панкова підкладка, поєднати яку з вищезазначеною естетикою “розплавленої матерії”, здавалося б, неможливо. Але вийшов такий собі “дрім-панк”. Унікальний продукт, існуючий сам по собі, і ні на що не схожий — тому він і у нас.

45. Bombay – “Show Your Teeth”

bombay

Щось таке ми би могли слухати у 2012-му, і за це хлопцям-дівчатам великий плюс, бо подібна музика наче десь зникла протягом останніх років. Але ж вона була така хороша! Кислотний гараж, емоційний, роздовбайський, по-підлітковому безтурботний. Тут є дух MGMT, альтер-его Бека Хансена Sex Bob-Omb та інших груп “ранньої хвилі” гаражно-психоделічного інді, через що лонгплей дуже теплий і літній за настроєм, й так і кличе до пригод на свою дупу, ой, вибачте, голову. Отже, любіть своїх ворогів та наспівуйте “I’m bored” вслід за Іґґі Попом, і, звісно ж, цими трьома милими амстердамцями, що вирішили собі назватися Bombay.

https://www.youtube.com/watch?v=66G7tKd4uBo&list=PLNwQRzWDZbW0f37OlZywyT5DTuM4RH8UD&index=7

44. PJ Harvey – The Hope Six Demolition Project

pj-harvey-the-hope-six-demolition-project

Ось уже десятиліттями PJ Harvey вдається залишатись “вічною дівчинкою”, незважаючи на те, що цій іконі дев’яностих і сучасниці Курта Кобейна вже минуло 47. У 2016-му вона спромоглась видати не шедевральний (він отримав, до речі, чимало критики), але впевнений і добротний, а головне — фантастично свіжий по духу повноформатник. Переважно таке пишеш тоді, коли починаєш життя “з чистого аркуша” або ж відчуваєш незвичайний прилив сил. Для Поллі Джин таким натхненням стали, очевидно, подорожі у Косово, Афганістан і Вашингтон, де й створювалися пісні. І в принципі, одних лише The Community Of Hope і The Wheel було б досить, щоб записати те, що вийшло, в історію. Ідейно ж “Спільнота надії” ще глибша. Її назва приводить нас до так званого плану “HOPE VI”, який реалізовувався у Штатах починаючи з 1992 року Міністерством Житла та Міського Розвитку. Проект мав на меті “ревіталізацію” урбаністичного простору, що означало руйнування всіх старих і занепалих будівель на вулицях неблагополучних кварталів США та облаштування на їх місці нових. Станом на 2010-ий сума витрачених коштів на цю програму сягнула більше 6 000 000 000 доларів. Тим не менше, багато інтелектуалів виступило з осудом, бо, як виглядало, реалізація не відповідає визначальним благим намірам. Житло не обмінювали “один до одного”, і стару споруду просто нищили, будуючи на її місці сучасну, яка зовсім не обов’язково могла помістити ту саму кількість людей. Багато колишніх мешканців (а це найбідніша верства) опинились під загрозою втрати даху над головою. Харві іронізує у титульній композиції: “Окей, давайте знесемо це все, це ж всього лиш місто наркоманів, тут не люди, тільки зомбі. Краще побудуємо на цьому місці ще один супермаркет Walmart”. Виконавиця доносить і про інші болючі проблеми нашого часу — The Wheel надихнута тим, що вона побачила у Косово. “Чи могли ми написати цю пісню, якби не вислухали історії людей, постраждалих в ході війни, якби не навідались у села, закинуті після етнічних чисток і помсти, якби не побачили різні погляди людей, історії яких такі схожі?” — сказав якось Шеймус Мерфі, режисер-фотограф, що супроводжував Поллі у її мандрівках.

https://www.youtube.com/watch?v=7ReW0jJkag8

У назві пісні зафіксована реальна карусель, яку співачка зі своєю командою побачили у Косовому Полі, але метафорично тут закладена ідея циклу, повторення — “вічного колеса”. Бідність, збройні сутички, вимушена міграція — з усім цим зіштовхується людство вже далеко не вперше. Сам запис “The Hope Six Demolition Project” був перетворений на арт-перформенс. Він відбувався у лондонському музеї Somerset House: кожен бажаючий міг через скло поспостерігати за рекординг-сесіями, попередньо здавши свої мобільні телефони і спустившись у підвал, де цілий місяць чаклувала над новими треками рок-зірка, прямо на очах у публіки. Результат, котрий ми отримали, звучить як саундтрек до революції. Але аж ніяк не кривавої: винятково ніжна, м’яка подача Пі Джей Харві перетворила це скоріш у всепланетний тріумф гуманності і пацифізму. Так могла зіграти тільки справжня жінка.

43. Sting – 57th & 9th

sting_57th_9thІз виходом цієї платівки до Стінґа наче прийшла друга молодість. Незвикло свіжо, потужно, натхненно — і це було чути вже на концертному записі першого синглу, що просочився у мережі в серпні, більш ніж за два місяці до виходу альбому. Як і Бон Джові, він зробив наголос на саунд, і не помилився. Дзвінкий тремтячий звук “Телекастера” на брильянтовій I Can’t Stop Thinking About You заповнює буквально весь простір пісні, занурюючи слухача у музичний екстаз. Незрозумілі цифри у назві платівки — в реальності імена двох нью-йоркських вулиць, 57-ї і 9-ї (як ви, мабуть, знаєте, в Америці вулиці частенько мають просто числові позначення). Їх перехрестя Стінґ перетинав кожного дня, коли вирушав до власної студії, де й записувався новий матеріал. “Я багато роздумував під час своїх переміщень… Це дуже надихаюче місто. Пішоходи, шум, архітектура – масштаби Нью-Йорку дуже добре впливають на мозок. Прогулянки – це велика частина процесу творення пісень” — розповідав музикант.

https://www.youtube.com/watch?v=ZtEIuz71tEk

42. Rolling Stones – Blue And Lonesome

stonesblueandlonesome

41. Metallica – Hardwired… to Self-Destruct

 

metallica-hardwired-to-self-destructОбидва колективи – легенди, навіть трішечки більше: одні вже стали, фактично, символом всього метал-руху, інші мають заслужену першість у більш “традиційній” рок-музиці. Плоди діяльності таких виконавців оцінювати, фактично, немає сенсу – кожен їх продукт буде за замовчуванням історичним, і ми, музичні критики, у більшості своїй не маємо навіть морального права давати свої жорсткі в’їдливі коментарі щодо творінь таких монстрів, котрі “завойовували світ”, ще коли добра половина з нас були в колисці. Тут важко зробити якийсь адекватний огляд чи намагатися справедливо розподілити місця в хіт-параді. В даному випадку — це чиста умовність, і нехай кожен вирішує сам для себе. Тим не менше, the times they are a-changing, тому цікавим буде поглянути на обидва альбоми крізь призму актуальності на наш час. Металліка сміливо пішла “по моді”, і ця спроба вийшла до певної міри позерською, натомість Роллінги навіть не намагалися цього робити. Повернення Міка Джаґґера зразка 1964-го ніхто не чекав, хоча з іншого боку, музиканти легко могли спрогнозувати, що суспільство зустріне такий хід з приємністю. Адже загалом тяга до вінтажу і 60-х зараз немала, і багато зіркових “ветеранів” обрали саме цей курс (згадати, наприклад, платівку The Sonics, яка просто ідеально реанімувала звучання групи 50-річної давнини, хоч і вийшла у 2015 році). Та й самі Rolling Stones, здається, актуальні зараз як ніколи. А отже, актуальне і все, що вийде з-під їх пера. “Blue and Lonesome” далеко не рясніє хітами, і його не назвеш тим самим “довгоочікуваним альбомом Стоунз”, бо справжній наступник “A Bigger Bang” зараз тільки пишеться по студіях. Це такий собі “перекур” для легендарних британців, щось спонтанне, проте 100% щире. Чи був потрібен такий диск? Безумовно. Ніхто не зіграє старі культові блюзи так, як вони. Ті, хто виховувався на цьому, пережив це все на власні очі, і навіть був частиною тусовки Мадді Уотерса, Бі Бі Кінга і Чака Беррі. Це, можливо, остання на планеті спроба по-справжньому зіграти ритм-н-блюз, виконана його наймолодшими, але ще безпосередніми, автентичними носіями. Задумаймось.

“Metallica” ж зробили іншу важливу річ: вона повернула своєму жанру втрачену естетику. Ранній метал був справді стильною штуковиною, яскравою, модною, трендовою для своєї епохи. Музику і візуальні образи об’єднував спільний дух, хоча це і стосувалося не всіх груп. Втім, саме банда Хетфілда тут проявила себе якнайкраще. Та дуже скоро стиль десь загубив свою колишню привабливість. Архаїчний імідж переважної більшості метал-команд (починаючи від фото та обкладинок, і закінчуючи одягом та поводженням) не витримує жодної конкуренції із доведеним до блиску, надсучасним інді. Тому не дивно, що навіть серед завзятих металістів почали точитися розмови про кризу напрямку. Але в середині серпня сталося те, що можна назвати першим проблиском прогресу. Виходить “Spotify Landmark: Metallica – The Early Years (Chapter 1)” — просто відмінно складений ролик, покликаний, вочевидь, пробудити у вас ностальгію за молодістю, вісімдесятими (а за разом і дев’яностими, бо тоді це ще було частково “в струї”) та ранніми піснями команди. І це дійсно працює. Подача, звучання, відеоряд, кольорова гама зроблені надзвичайно смачно. Рідкісний випадок, коли “важкий” продукт оформлюється на такому рівні. Тоді ж запустили і решту серій, а також кліп на “Hardwired” — першу річ з однойменного альбому, заради якого це все, власне, й робилося. Каліфорнійці хотіли просто підігріти інтерес, але їм вдалося щось більше — зробити метал модним.

https://www.youtube.com/watch?v=CYykwKNBV4E

Вслід за альбомом музиканти презентували цілу пригоршню відео, відфільмувавши, фактично, кожну пісню. Всі вони були зняті вже по-новому: дуже “живі”, показово прості, немовби аматорські кадри в дусі інді-лоуфайщиків та всіляких резидентів vevo. Часами патріархи трешу заходять у цьому пориві так далеко, що у “Dream No More”, наприклад, з’являються колажі і зерниста картинка “а-ля аналогова плівка” — те, що досі ніяк не асоціювалося з поняттям “метал”. Потім ми були свідками жартівливого виступу разом з The Roots у програмі Джиммі Фелона, і “Live from The House of Vans” — і це не рахуючи масштабів самого альбому, котрий зайняв два диски і третій делюкс-компакт із ще 14-ма піснями. Здавалося, що Metallica всюди. Тут і виявляється певне “позерство”, награність: від такої кількості матеріалу починає нудити, плюс зіграв роль той момент, що ролики все-таки були зроблені нашвидкуруч — повноцінними кліпами їх назвати важко. Гурт у хорошій формі і довів, що може бути енергійним, як в юності, але деколи здається, що Ларс, Кірк, Роберт і Джеймс просто бавляться. Не покидає двозначне відчуття, що все це або якісний театр, або ж старички тільки-но пробують розібратись, “що ж там робиться у них в XXI столітті”. Але безсумнівно, “Hardwired…” — найсильніший реліз гурту за багато, багато часу. Після невиразних St.Anger та Death Magnetic — це просто свіжий подих, якого всі так довго чекали.

https://www.youtube.com/watch?v=JFAcOnhcpGA

https://www.youtube.com/watch?v=uhBHL3v4d3I

Якщо забути про форму і уважно прислухатись до звуку, то можна помітити ті зміни, що не лише прокрались на новий диск четвірки, а й здатні в принципі задати вектор майбутній металевій сцені. Багато хто порівнює альбом із Load/Reload, я ж схильний чути тут, все-таки, перш за все Ride The Lighting (до слова, самі музиканти у інтерв’ю теж згадують про вплив останнього, а також Kill ‘Em All та “Чорного Альбому”). А може навіть і Judas Priest разом із Iron Maiden та іншими піонерами NWOBHM. Диво! Але у гітар знову з’явився швидкий, “електрошоковий” саунд, якесь божевілля і неприборканий запал — саме те, за що ми любимо і пам’ятаємо металізовані 80-ті! Власне в частині саунду тут проведена найбільша робота, і тільки він став тією ледь вловимою тонкістю, за котрою було останнє слово: смак чи несмак. Це музика-блискавка, наче спеціально створена, щоби трощити все навколо. “І нарешті Кірк згадав, що він соло-гітарист” – влучно додає хтось із коментаторів. Щоправда, фірмових соло, якими так славилася Металліка, тут все ж малувато. Шкода, ми таки не отримали нового Welcome Home. Але судячи з того, у якому напрямку рухаються діди хлопці, — він вже не за горами.

40. Kangaroo Farm Disco – Hallowed Ground

kangarooДивовижа дивовиж: практично повна відсутність мелодики, але при тому вся ця атональність звучить на рідкість естетично і вишукано. Парадоксальний по своїй суті реліз, який балансує на межі “важких” жанрів (металу, хардкору і навіть “недостоунеру”, як кажуть самі автори) та інді-музики, вміло перетворюючи гуркіт ударної установки й агресію перегружених гітар на якийсь витончений, майже французький шарм. Хто зна, можливо, це — новий пошук того, що колись робила та ж Metallica, Hüsker Dü чи який-небудь Annihilator, але у якісно іншій, відповідній нашому часу формі. Тут багато жалілися на те, що теперішні виконавці займаються тільки “ревайвелом чогось”, то ось, будь ласка — до вашої уваги запис, який дійсно спромігся зробити щось свіже у світі музики, взявши на себе сміливість не оглядатися на всі попередні модні чи немодні тенденції. Він створив їх сам.

39. Oscar – Cut And Paste

oscar

Лондонець Оскар Шеллер добре вписується у стереотип класичного “британського виконавця”: такий собі ледар-сюрреаліст, добродушний хуліган з невинністю дитини і манерами інтелігента. “Cut And Paste” підійде для тих, хто любить нічого не робити, насолоджуватись моментом або ж хвацько клеїти дурня. Sometimes, Good Things, Breaking My Phone, Daffodil Days — це навіть не хіти, це нові гімни нашого часу, які з впевненістю можуть зайняти місце затертих до дірок Arctic Monkeys. На “Good Things”, ще й вийшов, мабуть, найбільш життєрадісний кліп минулого року.

https://www.youtube.com/watch?v=jzcIvRiUpNg

38. Night Moves – Pennied Days

nightmovesЯкщо ви захочете відправитись у подорож, повну пригод, то прихоплений із собою компакт “Pennied Days” буде найкращим вибором. Вже сама перша річ, названа іменем американського астрофізика, захоплює дух, і внутрішній голос починає тихенько звати у мандри. Суміш дрім-попу, пост-панку і американського фольку (!) звучить енергійно і сильно, при цьому не забуваючи про красиву юнацьку романтику, таку, яка буває хіба що у фільмах. Ідеальний саундтрек для здійснення мрій і споглядання фантазійних пейзажів. Мабуть, Night Moves було б непогано слухати у парі із Besnard Lakes, про яких ще буде мова у цьому рейтингу. Спробуйте! А “Територія” обирає із трек-листа Carl Sagan, Denise, Dont Wanna See You Cry, Hiding In The Melody та Border On Border, і крокує далі.

37. Twin Peaks – Down In Heaven

twinpeaksРоллінґ Стоунз під кислотою. Один із найцікавіших гітарних інді-альбомів, що були опубліковані останнім часом. Попри фірмове для гаражного року роздовбайство, ви тут зустрінете і рифи в дусі Кіта Річардса, і навіть оте “down a ro-о-оad”, яке вокаліст вимовляє так, що одразу згадується “Moonlight Mile”. Дуже добротна платівка із оригінальним звучанням на стику хіпстерства і класики: попри карколомну мішанину стилів, перед нами саме те, що можна назвати істинним рок-н-ролом.

36. High Highs – Cascades  

highhighsВже сам надпис “High Highs” на обкладинці, котрий натякав, що зараз буде можливість послухати нову плиту творців безкінечно красивої “Horses”, привів нас у захват. Ті, кому вистачило таланту на неї, і на такі речі, як альбом “Open Season”, за замовчуванням повинні видавати тільки шедеври —  навіть якщо ми їх не зрозумієм. І загалом “Cascades” не підвів, хоча тут чекала деяка несподіванка: група практично відмовилась від інді-фольку, чи то пак, трансформувала його у якийсь пост-інді-фольк. З’явилось багато клавіш, неозорих амбієнтних пасажів, і загалом музика стала навіть ще більш атмосферною, зберігши той самий настрій, але вже у новій обгортці. Зрештою, це і не дивно — попередні роботи були видані в 2011-2013 роках, і з того часу інді-фолк добряче втратив в актуальності. Тому зараз ми бачимо дуже характерну тенденцію, коли колишні адепти класичного, акустичного інді масово “відхрещуються” від нього або подаються у не завжди вдалі експерименти. High Highs пішли за течією, і обгорнули свої треки у м’яке, приглушене звучання, очевидно, намагаючись наблизити його до пануючих зараз стандартів. Вийшло щось подібне до геніального Beck‘ового “Morning Phase”, виданого два роки тому і визнаного кращим альбомом 2014-го (і я, мабуть, теж поділяю цю думку). Хоча, було важко повірити, що коли-небудь кому-небудь вдасться це повторити. Але, все-таки, на “Cascades” менше хітів, менше речей, які проймають тебе “до мурашок” — хоча колишні High Highs могли б це зробити заввиграшки. Радимо послухати новинку із-за фірмової фішки австралійського гурту — унікального відчуття холодної, кришталевої чистоти, дивної мудрості, яку чути вже навіть в самих мелодіях. Це звуковий пейзаж березневого неба, музика ранкових медитацій — зосереджена, велична і відсторонена.

35. White Lies – Friends

friends_white_liesДиск неначе з епохи Депеш Моду, Tears For Fears, Soft Cell та інших неоромантиків. Хіт на хіті. Просто бездоганний нью-вейв із трішечки нижчим, аніж спочатку очікуєш, голосом, вміло перекладений на сучасний лад. До певної міри комерційна музика, тому, все таки, “Friends” потрапляє у другу частину нашого списку. У плейлист: Take It Out On MeHold Back Your Love, Don’t Want To Feel It All, Summer Didn’t Change A Thing і, звичайно ж, феноменальну Is My Love Enough?.

34. Speaky Spiky – Speaky Spiky

speakyspikyНадпотужний дебют, ініційований самотужки юним москвичем з екстравагантним прізвищем Іван Солімані-Лєжнєв, і пізніше перетворений в повноцінну групу. Зараз на рахунку Speaky Spiky вже пара альбомів — один LP і один міні. Кожен з них був справжнім проривом, тому на 33-тє місце хотілося б поставити їх обох, але “офіційно” залишаємо тут лонгплей — для EP-шок у нас буде окремий рейтинг. Епонімічний альбом виявився несамовитою сумішшю з гаражного року і… джазу, небаченою і нечуваною досі. Надривний вокал, купа шуму на ударних, зокрема тарілках (те, що треба!) — драйв мчить зі швидкістю вихору. Гітари, на одній з яких грає сам лідер/вокаліст колективу, маневрують від нещадного гаражу до інтелігентних джазових акордів, глибокий бас їм підтакує. Важко не відчути тут впливу головного захоплення Івана — King Krule, але нам здається, що вийшло навіть крутіше.

33. Mild High Club — “Skiptracing”

mild-high-club-skiptracingЩе один дуже модний проект, дивовижна суміш арт-року, ледь-не-класики і Mac DeMarco (автор, до речі, є давнім другом останнього — тому, мабуть, дивуватися не варто). Тут вже немає таких соковитих темок, як You and Me з минулого альбому, але Mild High Club продовжують грати свою “музику-желе” ошатно і філігранно. Саме за це, і за ряд унікальних інновацій, котрі приніс із собою цей one-man-band — тридцять третє місце від “Території”.

32. Iggy Pop – “Post Pop Depression”

iggy-pop-post-pop-depressionЛіпший друг і товариш покійного Боуї також відзначився цього року блискучим релізом. “Є ще Stooges в порохівницях” — так можна прокоментувати його черговий диск. Поп повернувся, і тепер він всюди: то презентує альбом, то позує натурником, то з’являється у колабораціях з молодшими артистами. Іґґі з тих, хто хоче вічно залишатись на слуху і в тренді — і в більшості випадків йому це вдається. Цього разу він об’єднався з Джошом Хоммі, Діном Фертіта і Меттом Хелдерсом (це люди із Queens Of The Stone Age, Dead Weather, Arctic Monkeys, Eagles of Death Metal, Them Crooked Vultures), яких взяв собі як “бек-групу”, зазвучавши тепер по-особливому свіжо. “Post Pop Depression” — відмінна робота, зважаючи на вік музиканта. В одних композиціях чується його “темна”, похмура сторона — ніби сидиш в напівпідвальному барі, і струшуєш попіл з цигарки (те, що ідеально пасує до атмосфери кадрів із Coffee and Cigarettes – надзвичайно живописної картини, в якій знявся і сам Іґґі); зате інші, такі як Chocolate Drops і Paraguay — повні фірмової задерикуватості й гедонізму, і звучать саме так, як має звучати Iggy Pop XXI століття. Якщо ви і раніше любили цього глем-панк-покидька, то точно не розчаруєтесь.

31. Aloha – “Little Windows Cut Right Through”

alohaПросто космічний альбом якоїсь музики з металу і скла. Тендітна синті-поп-симфонія, в якій чується щось подібне на гомін дзвоників, стукіт дерев’яних коробочок, свист і брязкіт сталевих пластин-дзеркал. Колектив грає ще з 1997-го, а Little Windows Cut Right Through став першою новинкою за шість років, і, хоча про нього вже писав Stereogum, надзвичайно шкода, що загалом цей чудовий диск пройшов практично непоміченим. Тривожна Signal Drift, Faraway Eyes з особливим “переливчастим” звучанням, дивовижний “меланхолійний танець” Moon Man — це те, на що в першу чергу слід звернути увагу у трек-листі.

30. MITYA – Monument

mityaЧи можна було собі уявити, що з’явиться хтось, хто поєднає модну неопсиходеліку а-ля Pond і Tame Impala з глибинним фольклором корінних народів Росії? MITYA, він же Мітя Бурмістров, зробив це. Хлопець, що колись здобув немалу популярність в середовищі бітбоксу, з 2015-го вирішив реалізувати себе як повноцінний музикант, і випустив дві EP, які показали його дуже непересічний талант у цій справі. Напевне, завдяки постійним імпровізам він і “еволюціонував” свою композиторську чуйку до небувалих висот, а звичка створювати різні дивні звуки вилилася у багатий, “кількаповерховий”, не схожий ні на що фірмовий саунд. За Бурмістровим також зберігається і титул першого у своїй країні виконавця, що поєднував свій голос з синтезаторами і луп-машинами — було це ще в далекому 2009-му. На його рахунку — десятки мільйонів переглядів на youtube, і потрапляння в фейсбук Фреда Дарста. Тільки якщо “колишнього Мітю” могли слухати у електронній- і реп-тусовці, то зараз він перетворився у одного з новаторів інді — насправді кардинальна зміна іміджу. Третя робота музиканта, “Monument”, продовжила лінію іпішок, характеризованих самим артистом як “space pop”, що, мабуть, справді є вдалим визначенням для його жанру. Але новинка отримала інакший концепт. Мітя (котрий звичайно живе і творить у Казані) записував цей диск у віддалених хуторах Татарстану і Челябінської області, і довершував у власній домашній студії, а також у паризькій Red Bull. Весь продакшн альбому — чудесна метаморфоза творчості автентичних селянських жителів, простих дідусів і бабусь у екзотичну психоделічну фольктроніку. На щастя, весь процес унікальної роботи музиканта був знятий на відео, що побачило світ у серіалі (!) під назвою “Эчпочфанк”. Ці ролики — одна з найбільш самобутніх речей, які потрапляли нам на очі, такий собі “ключ” до кращого розуміння міні-альбому. Ще більше дивує сама особа Міті Бурмістрова — навіть серед вітчизняних музикантів одиниці вміють бути такими ж безпосередніми і щирими.

29. Tik Tu – Shuma

tiktuАльбом, що вже за перші два дні був заслуханий мною до нестерпності. Густющий, як нуга, звук (вершиною його стала “Birdie”) зроблений в кращих традиціях шведського інді-попу. Інші ж пісні, наприклад, “Промінь”, демонструють розкішний бароковий psych folk, впритул підбираючись до кращих зразків жанру. Завдяки “Shuma” один з моїх улюблених вітчизняних проектів нарешті дочекався заслуженого визнання, потрапивши одразу в ряд топів українських видань, причому на найвищі місця. Ми ж зараз наважимось констатувати те, що рано чи пізно мусить бути сказано кимось: вишукана і довершена музика Tik Tu тихо, непомітно стала частиною міжнародної спільноти. І цій спільноті тільки залишається її для себе відкрити. Щоправда, оригінальному і кмітливому дизайну обкладинки диску бракує глянцевої вилизаності — і це єдиний його мінус, якщо розглядати “Шуму” власне в контексті західних тенденцій.

28. Peter And The Wolves – Mojo Diet

cover2Ще один український проект, котрий, як і Tik Tu, заслуговує, щоби бути поставленим в один ряд зі світовими релізами — що ми й зробили. Обидва дебютники (так, дебютники!) — це вже не вітчизняне, а міжнародне надбання. Peter And The Wolves випередили самого Mac DeMarco, якому не вдалося довести власний жанр до аж такої епічності та філософії, хоча ми всі пам’ятаємо його минулорічні “вправи у серйозності” на синтезаторному, меланхолійному “Another One”. Своїм “Mojo Diet” Чернявський довів, що має що сказати світові. І нехай диск ще не настільки вивірений, як наші наступні кандидати, проте мелодійно ідеальний.

27. American Wrestlers — Goodbye Terrible Youth

americanwrestlersОдин з найновіших проектів, котрий належить до своєрідних “маркерів”, “лакмусових папірців” музичної моди і дуже тонко відгукується на її зміни — або ж навіть сам задає напрям руху для ряду інших гуртів. На чолі проекту, втім, стоїть не такий вже й молодий манчестерець Гарі МакКлур, який вже досхочу намузикувався у альтернативно-шуґейзовій банді Working for a Nuclear Free City, створеній ще в 1999. Проте в 2013-2014 відбуваються зміни: група Гарі розпадається, а він сам переїжджає у США і пробує щастя у сольній кар’єрі, випускаючи диск “Wreaths”. American Wrestlers починався як спонтанні награння на bandcamp, де виконавець “без задніх думок” публікував свої релізи безкоштовно. Неочікувано отримавши великий інтерес з боку фанів і критиків, Гері підписує контракт із Fat Possum Records і збирає з цієї нагоди повноцінний склад групи, куди ввійшла також дівчина музиканта, екзотична Бріджитт Імперіал. Завдяки такому повороту долі МакКлур миттєво очолює американську інді-богему зі своїми дивними піснями і кліпами, що звучать наче з поламаного телевізора чи зажованої касети VHS-магнітофона. В такому дусі і виходить однойменний дебютник “American Wrestlers”, проте на “Goodbye Terrible Youth” маємо зовсім інший матеріал. Тепер це вітряна, весняна музика з великою дозою клавіш і швидшими, енергійними ритмами — таке собі футуристичне емо. Команда відчула вітер змін, а це багато про що говорить. Тому було б гріхом оминути увагою такий реліз, тим більше, що він дійсно класний!

26. Parquet Courts — Human Performance

parquet_courts-2016-human_performanceНовий альбом бруклінських пройдисвітів, що поповільнішали і полегшали – тепер тут можна почути навіть неочікувані, проте такі милі відгомони Лу Ріда і Velvet Underground (“Steady On My Mind”, “It’s Gonna Happen”, “One Man No City”), Іггі Попа (ця ж “One Man No City”) і навіть The Kinks у “Keep It Even”. Ну а “билую шалость” команди, стиль якої ми б окреслили як “математичний гараж-панк”, зберегли швидкі і динамічні “Keep It Even”, “Two Dead Cops”, “Berlin Got Blurry”. Остання вийшла ще й на диво британською по звучанню. Ну а головний смаколик — безперечно, сама Human Performance. На неї ж вийшов унікальний в свому роді кліп – трохи “creepy”, як то прийнято зараз казати, але ми все ж радимо вам подивитись. Загалом, диск отримав схвальні відгуки від критиків, і увійшов до топів одразу декількох солідних музичних видань — саме час познайомитися з цією бандою, якщо ви її ще не чули.

https://www.youtube.com/watch?v=1D6-8eXlMV4

На обкладинці: Oscar.

категорії