40 знакових українських альбомів 2016-го #2

40 знакових українських альбомів 2016-го #2

 ← ЧАСТИНА І

 

19. The Elephants – Colors

 

elephants

 

The Elephants, спродюсовані Євгеном Філатовим і видані на його ж лейблі VIDLIK, наробили чимало шуму. Діма Войналович з musicinua вангував, що альбом “Colors” обов’язково потрапить в топи усіх видань — і ось, мені доводиться його слухатись. В той самий час київська музична тусовка починає задаватись питанням: а що ж насправді криється за новим проектом? “Наразі незрозуміло, де закінчуються Elephants, і починається Maneken” — зізнається моя подруга-піарщиця, вдало озвучуючи думку більшості. І поки ставки коливаються від “темної конячки” до “мильної бульбашки”, тільки час покаже, на що справді здатні ці хлопці, яким, зрештою, тільки по вісімнадцять. Якщо оглянути з музичного боку — маємо тут складну, неоднозначну ситуацію. Інді-фольк вмер ще два роки тому. Ми вже ніде не почуємо витончених мелодій і глибоких тем класичних City and Colour, Great Lake Swimmers, Josh Pyke чи хоча б Fleet Foxes. Лише дві гілки жанру залишилися існувати —  сонно-пухнасті балади Суф’яна Стівенса/Бенджаміна Френсіса Лефтвіча і найбільш попсовий варіант, продукований виконавцями, подібними до Owl City. Сумські музиканти увібрали в себе звучання обидвох цих шкіл, запропонувавши нам щось “посередині”. Хід наче безпрограшний, хоча й дивно, чому Філатов, впливова і дуже далекоглядна постать українського шоу-бізу, взявся за інді-фольк лише зараз, коли його часи практично пройшли. Такий диск був надзвичайно, просто життєво необхідним для України 2014-го, сьогодні ж він просто акуратно заповнив незайняту нішу, що теж є важливим кроком. Але революції не відбулося. З одного боку, “Colors” ще звучить, як інкубаторний, до певної міри штучно народжений продукт. “Хіпстерський” акцент (не хочеться вживати цього прикметника у 2017-му, але куди ж подітися?), скопійований аж надто старанно, і доходить у таких речах, як “Morning”, до абсурду, практично з’їдаючи слова і роблячи їх схожими на нечленороздільне кривляння. Хоча, це можна сприймати як торжество фонетики над змістом — тоді воно має право на життя. З іншого боку, про ТАКИЙ дебют 99% виконавців могли б тільки мріяти. Попри середньостатистичність матеріалу, маємо тут доведені просто до досконалості саунд, аранжування та виконання. Планка якості задрана настільки високо, що навіть для ряду зарубіжних колективів вона може виявитись недосяжною. Тому не можемо не віддати релізу його тверде дев’ятнадцяте місце.

18. SunSay – “Выше головы”

 

sunsay

Андрій Запорожець “застрибнув у потяг” у останнім, і було аж дивно спостерігати, як пост-радянський, здається, навічно застряглий у 2000-х SunSay зненацька заграв модний і м’який, як молочна патока, інді-поп. Напевне, тусовки із Манекеном та Дорном не пройшли марно, і ми побачили ось такий цікавий продукт. Дарма Сан не робив цього раніше: результат мене просто розчулив. У піснях нарешті з’явився ЗВУК, а в поєднанні з фірмовою душевністю Андрія — тим, що не зможе повторити ніхто — почали народжуватись такі речі, як титульна “Выше Головы”. Мелодійна досконалість і проникливий, філософський текст зробили її ледь не головним кандидатом на трек року. Історично цікавим тут є рядок: “Наше оружие – краски, наша сила – слова / Мы здесь, чтобы любить, а не чтобы убивать”. Є спокуса розглядати його як внутрішній протест, свого роду опозицію музиканта тим закидам, які летіли в його адресу під час минулорічного Євробачення — якщо ви пам’ятаєте всю цю пригоду. Важко сказати, хто там правий, але Сансей промовляє ці слова з такою щирістю, що хочеться йому вірити.

17. Rami Kallas – Minimum/maximum

ramikallas

Сайд-проект клавішника Dzierzynski Bits стартував тихо і скромно. Ці ж епітети можна в рівній мірі застосувати до самого виконавця та того, що ви тут почуєте. Музика, на перший погляд, непоказна, проте має рідкісну властивість — чим більше її слухаєш, тим більше хочеться ще, а не навпаки. Його мікс із фанку, хаусу, ейсід-джазу і “нового соулу” виконаний в ключі того самого modern pop (нехай це поки що і умовний термін, але він характеризує почуте найкраще), котрий робить Ваня Дорн, і тому з появою Rami Kallas ми отримали ще один авторський варіант такої музики, а будь-яка різноманітність для меломанів — це завжди добре. Тим більше, що якість тут не поступається піонерам жанру, а про важливість такої музики для країни навіть говорити не доводиться (це саме той продукт, котрий миттю стає популярним на всій території колишнього СНД, таким чином тільки піднімаючи авторитет української сцени). Диск звучить доступно і буде зрозумілий всім, але відчуття якоїсь “попсовості” чи компромісу музики та комерції не виникає. Рамі грає по-мистецьки інтелігентно, і таким чином створює “декілька рівнів сприйняття” цього альбому, залишаючи естетам витонченість, а слухачам недалеким — просту форму і зрозумілу мову. Кожному відкриється щось своє. Хочеться відзначити і делікатну манеру вокалу з приємною вимовою, що вдало продовжує стиль “сім’ї Дзержинських”. Наш улюблений трек – “Бунтарь без причины”, витіюваті мелодійні ходи якого привносять у пісню особливий настрій, а у саму платівку — ту родзинку, якої так хотілося.

16. ЛУНА – Грустный Дэнс (EP)

lunadance

Так, дехто у топ потрапив аж два рази. А все тому, що ми спробували бути об’єктивними, і охопити всіх, хто приніс власними релізами якісь помітні зміни у вітчизняні музичні тенденції. Ну а те, що пара виконавців виявились продуктивнішими за решту — це вже окреме питання, яке виходить за межі нашого тексту. Ситуація з Луною особлива: фактично, їй мала належати одна позиція, проте альбом і максі-сингл Христини зіграли різну роль для становлення української сцени, при цьому обоє будучи доволі важливими, отож ми вирішили розглянути кожен з них окремо. “Маг-ни-ты” був справді проривним диском, котрий неочікувано направив поп-музику в зовсім інакше русло (погане воно чи добре – залишимо це на розсуд ваш і часу), але матеріал на ньому був ще доволі слабким. “Грустный дэнс” — навпаки, не явив світу нічого нового порівняно зі своїм попередником, і містив меншу кількість пісень, зате саме там ми почули якісно іншу Луну. Більш серйозно, більш зріло, більш доросло — нарешті усі дрібні деталі у звуці, побудові привабливих мелодійних ліній отримали належну увагу. На першому LP співачка, головним чином, лиш подала і зафіксувала ідею, натомість, на “сумному денсі” вона втілила її у грамотній і концентрованій формі. “Sad boy” і “sad girl” зараз — не просто словосполучення, а ціла культура, спосіб мислення тисячних, а то й мільйонних прошарків молоді, насамперед — мілленіалів. І тут Луна знову вцілила в яблучко — така музика просто не могла не відгукнутись. Хоча залишається невеличка проблемка: її легку музику від стовідсоткової попси відрізняє настільки ефемерна, настільки тонка межа, що ненатренованому вуху провести цю різницю практично неможливо. Саме тому велика частина аудиторії дівчини — це люди, які ніколи не слухали нічого, окрім цієї ж самої попси. Вони, купившись на зрозумілу обгортку, щиро вважають Бардаш за “свою” виконавицю, проте розуміти щось серйозніше та інтелектуальніше (якщо воно таки станеться) потенційно не готові. Саме тому “Грустный дэнс” фанами співачки був прийнятий доволі прохолодно, можливо тому новенький трек “За край” виявився знову кроком назад у дешевий поп, і з цієї ж причини є ризик, що, бажаючи втримати популярність, Луна опиниться у пастці своєї ж публіки, що не дасть їй розвиватися далі. Але свій слід не лише в 2016-му, а й в історії української музики загалом вона вже залишила.

15. Hiels – Let It In 

hiels

Знайомий нам диск із “пухнастим” звучанням і дизайном обкладинки, неначе злизаним з “MusicInUa” (хоча це й не відміняє його привабливості). Київські Hiels ще зовсім юні і невпевнені, але вже грають дуже трендово. Власне такої музики, як на Let It In, світ і чекає від України — це практично готовий (окрім кількох недошліфованих моментів) міжнародний продукт. Тут вміщені зразу декілька поколінь британської музики: бітлівський мерсібіт 60-х, тві і дженґл 90-х, брит-поп Blur’івського розливу, майже-медчестер (у The Nature’s Song) і класичний інді-рок за стандартами Franz Ferdinand/Arctic Monkeys. На наступному диску такої мішанки, скоріш за все, вже не буде, або ж всі ці складові стануть більш завуальованими: зазвичай, бажання “впіхнуть нєвпіхуємоє” виникає тільки на початках, а далі музиканти проходять довгий і кропіткий шлях самостановлення, відсікаючи все зайве і роблячи аранжування щоразу більш авторськими, елегантними. Але попри це, дебютна робота звучить свіжо і, головне, — її хочеться слухати. У групі тільки троє людей, і виступати в такому складі нелегко. Окремо хочеться відзначити продуману гру бас-гітаристки, яка прийшла сюди явно не для того, щоби просто побути “дівчинкою для картинки” (як то часто буває в молодих колективах). На концертних записах добре видно, наскільки гнучкими і оперативними є басові партії, котрі Віка на ходу підлаштовує під зміну обставин, ретельно заповнюючи звуком всі місця, де його могло б бракувати через малу кількість інструментів. Важко сказати, чи це інтуїція, чи досвід, але фіча корисна, тим паче для тріо. Що би хотілося “на перспективу”? Щоби звукорежисер не робив ударні такими чіткими і підкресленими — особливо вухо ріже гучна бас-бочка, в той час як всюди вже давно у фаворі м’який, кремовий саунд, і це стосується перш за все барабанів. Щоби вокал був трішечки більше відточений (у SFU Girl, до речі, соліст мило виправдовується, неначе передбачивши такі докори: “I may sing out of tune, but I do my best”), але при цьому не так яскраво виступав на передній план, як іноді тут. Використання багатоголосся і двоголосся було влучною знахідкою (це те, що перетворює музику в чари), котру варта залишити і розвинути ще далі. Нахил до пишних і насичених аранжувань, який спостерігаємо в Surfers і Rita — теж дуже на часі (як показав досвід міжнародних підсумків року та таких проектів, як Brandon Can’t Dance і Car Seat Headrest). Мелодійні лінії My Head (Is Like An Airballoon) і SFU Girl (SF – не “шиттафака”, як ми звикли розшифровувати у двотисячних, а “Song For You, Girl”)— одних з найбільш древніх речей гурту — є тими “мікро-хітами”, які запам’ятовуються і чіпляють, тому це ще один вдалий досвід, котрий слід взяти на озброєння. Особисто ж мені припав до смаку ніжний передзвін гітар у таких речах як You Said. Через таку “універсальність” перед Hiels зараз відкриваються широкі горизонти, і група матиме дуже багато шляхів, куди можна податися. Але слідкуючи за ними від самих ранніх демок, у мене вже немає сумнівів, що експериментувати і рухатися вперед ця формація вміє —  тож все говорить, що далі буде ще цікавіше.

14. Пиріг – Поетичний

 

pyrig1

Концептуальний альбом лідера “Гич Оркестру”, повністю присвячений ранній творчості Тичини, став першим, і поки що найсильнішим у згаданій хвилі “повернення до літературної класики”, яку ми бачили у 2016-му. Що ж, нарешті й Павло Григорович дочекався, що його надзвичайно звучну і мелодійну поезію поклали на музику. Власне Мар’яну Пирогу, як нікому, личило це зробити: ще на початках своєї кар’єри його “ГИЧ” прославився тим, що виконував психоделічні обробки Тичини і Сосюри, які звучали ну дуууже ефектно, випередивши таким чином всю іншу братію на п’ять чи на шість років. І вже тоді концерти львів’ян вражали, і вже тоді це здавалось вкрай новаторським і потрібним для України — але тенденція чомусь не розвинулась, і тривалий час гурт залишався єдиним у своєму роді “голосом вопіющого в пустині”. Їхня історія — приклад, як довго може народжуватись те, що згодом стає масовим музичним явищем. Вона ж доводить: якщо ти не зраджуєш своїм ідеям — то рано чи пізно опинишся у потрібний час і в потрібному місці. Проте всієї належної уваги цей, безперечно, знаковий сольник так і не отримав. Біда ще й у тім, що Пиріжок (як люблять називати співака друзі та фанати) — особистість вкрай некомерційна, і, на відміну від багатьох героїв нашого хіт-параду, що вже постворювали цілі лейбли для своєї розкрутки, не турбується про власну популярність. Будучи ще досить молодим, він все ж є вихідцем із львівської богеми старого гарту — чистим музикантом, справжнім митцем. Зараз таких практично не зосталось. Хочеться надіятись, що хоча би після нашої публікації про “Поетичний” знатимуть більше. Музична форма тут досить неординарна. Всі пісні втілені виключно акустикою: звичайна гітара, шуми довколишньої природи (які для цього альбому спеціально збиралися і записувались) і всіляка дивна перкусія, яка не раз виринає настільки непомітно, що ти ловиш себе на думці: а що ж це було? З двома останніми речима, як і зі звуком, допомагав Лесик Omodada, статус котрого як “найбільш креативного продюсера країни” скоро буде безсумнівним. Це людина, яка кожну таку роботу (котра могла би бути ділом чисто технічним) перетворює у творчий пошук, і дуже цікаво спостерегти, що деякі прийоми, використані потім на блискучому дебютнику Tik Tu, були “намацані” ним саме тут. Йдеться, зокрема, про химерну “українську бароковість” — подібну до тої, яку ми почуємо у пісні “Промінь” (про це ще буде мова у нашій статті). Так, “Поетичний” став першим диском із такою естетикою у 2016-му, і знову подав гарний приклад. Разом із майже “класичним” акустичним виконанням це якоюсь мірою наближає творчість Мар’яна до того, що робить Тарас Компаніченко — тільки вже не в прямій, а сюрреалістичній формі. Студійник залишив по собі чимало загадок, відповідь на які не знаємо навіть ми: Лесик якось зізнавався, що запис матеріалу був оповитий такою кількістю збігів і див, що їм із Мар’яном довелось спеціально вести “бортовий журнал”, щоб все це нотувати. Частина з цього закарбувалась і тому, що ви зараз почуєте.

13. DVOE – “Suite”

dvoe

Знову міні-альбом, але по-своєму дорогий для мене і дійсно особливий. Це найвища позиція серед усіх танцювально-електронних релізів, які потрапили у наш чарт, тому що DVOE змогли зробити щось більше, аніж бездушний саундтрек до безкінечних паті. У прозорій, ефемерній, практично безформній музиці чується відгомін дев’яностих, настрій неоромантики і ностальгії. Як вже писала раніше “Територія”: “Дует презентував нам найтонший і найніжніший варіант клубної електроніки, який тільки можна уявити. Виняткова атмосферність, котрою пронизана вся платівка, не вимагає навіть хітовості, і це не той випадок, коли варто виокремлювати певні треки — тут усе плавне і цілісне, а пісні перетікають одна в одну, як ріка. Назва “Suite” є цілком виправданою”.

12. Postman – Context

postman

Як, все-таки, багато змінилося. “5Вимір” вже не такі прості й безпосередні, як у 2014-му. Кудись поділась сценічна стриманість, про яку говорили журналісти, що бували на концертах часів “Містолінії”. Канув у небуття київський “Диван” — клуб, що давав прихисток гурту за його юності. Писати про музикантів почали більше, а додзвонитися до них стало важче. Гітариста Костянтина Почтаря тепер вряд чи впізнаєш: помітна борода, історія мандрів у тисячі км і набута не по рокам мудрість. Але я безмежно вдячний Кості за одне — його новий проект Postman, котрий встиг народитися саме в цей час поневірянь та змін. “Context”, такий нетиповий для України, лежить десь поза площиною критичних оглядів, тенденцій і трендів. І навіть поза часом. Це музика, у якомусь сенсі, вічна. Навряд чи її варто осипáти епітетами, просто скажу, що це той альбом із 2016-го, котрий мені захотілось залишити для себе. І слухати, можливо, рідко — але вже ніколи не розлучатись, тримаючи напоготові для найбільш “важливих” і “екстрених” життєвих випадків. Щось подібне би хотілося прихопити, тікаючи на безлюдний острів — той, про який співає сам Костя у “Sailing and Driving”. Всі пісні звідси чомусь дуже швидко стали близькими, майже “рідними”: недарма автор у прес-релізі говорив щось про інтимну лірику та душевність, Боба Ділана і Мака ДеМарко (одна лишень згадка останнього вже багато чого варта в нашій країні). Музично це справді дуже “діланівський” диск. Але не тому, що виконавець обрав амплуа фольксінгера (в нас це робили і до цього), а тому, що саме Почтарю поталанило стати тим самим “чоловіком, в якого є відповіді на всі питання” — як говорили колись про Боба. Звичайно, останній був актуальним в 60-х. У 2010-х він актуальний знову: ми бачили, скільки інді-імен, починаючи від Fleet Foxes і до нових кантрі-співців на кшталт пітчфорківського фаворита Кевіна Морбі, будували свій матеріал саме на його музиці. Тому, навіть повністю віддавшись щирості та інтимності, Кості все ж вдалося створити продукт, який не випадає із часу. Щоправда, скрипка тут не сприймається так органічно, як би хотілося, а при перших прослуховуваннях кидалася в око і різниця між двома частинами альбому: на україномовних композиціях з’явилася якась впевненість і потужність. Мінімалістична (проте дуже модна) медово-жовта обкладинка вдало доповнила дивний, такий же “медово-солодкий” саунд цієї платівки. Починаючи ще з першого EP, акустичні гітари Кості звучать так, ніби вкриті шаром кристалізованого цукру. Це така собі “музика під сиропом”, в міру приглушена (як і вимагає епоха) і водночас скрипучо-дзвінка — мені ще ніде не доводилось чути чогось подібного. І тут ми мусимо знову повернутись до містера Ціммермана, бо є дуже цікавий момент: якщо вдуматись, те, що зробив Почтар, схоже тільки на одне творіння американця — демки того самого Self Portrait, “найдивнішого альбому Ділана”, унікального і незрозумілого багатьом критикам і досі! Втім, незвичайно ідилічні та атмосферні, ці речі давно стали одними з моїх улюблених, тому від імені “Території” ставимо Postman’у великий лайк і 12-те місце нашого чарту.

11. Jossers – Unsupported Bravery of Local Kids

jossers

Сергій Воронов, за сумісництвом журналіст “Muzmapa”, сором’язливо не включив альбом своєї групи у огляд кращих релізів за версією сайту. А даремно. The Jossers зробили одразу декілька надважливих для країни речей. Платівкою “Unsupported Bravery of Local Kids” вони наново відкрили українцям те, що у нас останні 20 років (з часів розпаду Ivanov Down) грати просто боялися — атональний, дисонансний ноу-вейв зразка Sonic Youth, змішаний із пост-панковим авангардом 80-х. Але потрібно уточнити: коли ми говоримо “пост-панк” стосовно Jossers, то маємо на увазі зовсім не якого-небудь похмурого Йена Кертіса, який звик спливати в уяві після однієї лишень згадки такого терміну. Тут скоріше “пост” у найбільш чистому і буквальному його розумінні — тобто, “те, що лишилось після панку”. Те, що виникло на його руїнах. Причому Jossers  – в однаковій мірі як пост-панковий, так і прото-панковий проект, подібно Television, з якими у групи також багато спільного. Годі зрозуміти, чи панк тут ще не народився, чи навпаки, він вже розкладений на дрібні шматочки. Інша заслуга групи в тому, що їхній студійник став первістком нової провінційної хвилі, революції маленьких міст, ймовірність якої проглядається вже давно, і на яку я особисто покладаю дуже великі надії. А сама назва (“Непідтримувана хоробрість місцевих дітлахів”), яка вряд чи є випадковою, може стати її майбутнім девізом. “Джоссерси” живуть і творять у порівняно невеликому Калуші — містечку рідної мені Франківщини, котре не є навіть обласним центром. Що не заважає їм грати музику із міжнародним потенціалом — в цьому і полягає “прорив”, який ставить і групу, і альбом в число явищ року. Попри те, що дебютник вийшов блискучим (єдине, що йому бракує – це хіба ще більшої божевільності), Сергій вже пообіцяв, що наступний реліз буде значно кращим. Музиканти кажуть, що врахували всю критику та можливі недоліки, і на новому альбомі просто не буде слабких сторін. Що ж, принаймні з одним із своїх фаворитів 2017-го “Територія” вже визначилась : )

10. Hindu – Spark

hindu

Видання “Spark”, котре, фактично, не є повноцінним альбомом, піднялось так високо тому, що у Hindu — один із наймодніших саундів на всю цю компанію, який навіть на якусь долю випереджує час. Це дрім-поп недалекого майбутнього, і няшка Таня знає, як він має звучати. Тільки один момент нам все ж залишається незрозумілим: “hindu” з англійської — це індус, індуїст, натомість виконавиця частенько постає у образах американських індіанців. Щось тут не так. Ну а про саму музику, яка, безперечно, варта ваших вух, ми вже якось розповідали у одному з наших осінніх оглядів.

9. The Maneken – Sale %

maneken

У 2016-му нарешті склався докупи трансформер під назвою “Sale” — альбом, який Женя Філатов розділив на три окремі EP, поступово “згодовуючи” їх людям і розігріваючи суспільний інтерес. Дуже незвичний експеримент, з яким ми, здається, ще не стикались, тому спостерігати було цікаво. На жаль, зараз, з висоти “сімнадцятого”, можна сказати, що задум не виявився рецептом успіху. Так, про реліз ми точно не забули (бо він з’являвся в ЗМІ аж тричі), проте, на момент виходу останньої частини, навіть такому відданому шанувальнику Maneken, як я, було вже майже лінь її слухати. Але, звичайно, це ніяк не позначилося на самій музиці, де Філатов є беззаперечним майстром. Загалом на “Сейлі” не винайдено нічого нового, проте звуковий продакшн доведено до феноменального рівня. Переважно після подібного настає смерть жанру — перевершити таке просто не виглядає можливим. У свій час My Bloody Valentine так знищили шугейз, випустивши “ідеальний” Loveless. Тому у цьому році нас чекає захоплююче видовище: подивитись, у що ж перетвориться український електропоп, коли найдосконаліший його витвір вже зроблено.

8. Phooey! – UNTITLED

phooey-untitled

Проект Phooey! — це мультиінструменталіст Нікіта Оґурцов із невідомого смт. Озерне, що поблизу Житомира. Музичний вундеркінд, “child prodigy”, людина з абсолютно унікальним бекграундом (в крихітному Озерному існує ціла школа – з добрий десяток груп) і підходом до музики, що за 5 років “натворила” на 20 альбомів, не рахуючи побічних проектів. “UNTITLED” став однією з вершин Нікіти — принаймні, поки не вийшов “III”. Але навіть досі диск залишається найбільш складним епіком виконавця, із розгорнутою формою, наближеною до рок-сюїти — якщо таку можливо зіграти у форматі garage rock/slacker pop.  У “Phooey!” вже й давніше гітарна, звукова та композиторська робота (а це все, нагадаємо, Нікіта робить сам) були на висоті, а один з американських блогів так написав про виконавця: “В одній пісні він успішно реалізовує більше ідей, ніж більшість виконавців примудряються зробити за декілька альбомів”. Такий, і без цього неймовірний результат, був згодом подвоєний і доведений на “Антайтледі” до чогось, що заледве вкладається в людській голові. Величезний альбом з двох частин (кожна з різною обкладинкою), чергування повноцінних пісень, інструменталів, синтезаторних вставок, які карколомно міняють стиль (від чогось а-ля Trust Fund до помп-року 80-х), супернасичені аранжування, де нашаровано бозна-що… В додачу — ще й ембієнт: природні шуми, звуки тварин і птахів, спів зяблика і вівчарика-ковалика. Нікіта зізнається, що й сам не до кінця розуміє цей диск. Модність і актуальність його музики ніколи не підлягала сумніву (тим більше, він творить цей жанр з таких років, що, фактично, випередив час), але тут Phooey! просто перевершив самого себе. Колись у своєму блозі я назвав лонгплей “музичною мозаїкою”, просто не маючи інших слів і термінів, щоб описати те, що тут відбувається. Можливо, ми ще повинні дорости до сприйняття платівки, скромно названої “Untitled” — шкода тільки, що Нікіті Оґурцову, котрий у минулому році пішов із музики, буде вже все рівно.

7. Maloi – Late Night Calls Inc.

 

tenement

 

Тут усе просто: перед нами найпотужніший і найбільш відповідний канонам Заходу альбом у жанрі “дев’яностництва” та мідвест-емо. Про актуальність та потребу такої музики буде сказано нижче — але й без того, всі, хто слідкують за світовою ситуацією, це розуміють. Приємно, що диск виходить синхронно із Hotelier і Pinegrove, котрі теж у 2016-му звернулися до подібної стилістики (нехай і опосередковано), і отримали місця у топах кращих журналів світу, попутно визначивши тенденцію на найближчий рік (детальніше – у нашому огляді). Maloi доволі непогано вписалися в цю компанію, і тепер їм залишилося тільки донести себе до відома яких-небудь Pitchfork. Концептуальна історія із “дзвінків у службу довіри”, покладена в основу всього матеріалу — теж чудна і по-своєму цікава, але головне тут — музика. Це те, що можна розслуховувати місяцями, і тільки починати по-справжньому розуміти. Я навіть не мріяв про подібний реліз.

Особливі рекомендації: Your Sister>YouWeak People.

6. Yah – We Woo

 

yah

 

Навесні 2016-го цей міні-альбом став для України революційним: хтось нарешті приніс сюди ранню альтернативу і 90-ті! І нехай вже зараз нам, забудькуватим, це не виглядає дивним, на той момент такого концентрованого, показово безкомпромісного варіанту цієї музики ще не було ні в кого. Платівка “We Woo” представила гурт як один із найбільш актуальних і далекоглядних. Ніде правди діти, на стилістично схожому альбомі Maloi більше захоплюючого подих матеріалу (він і по тривалості більший), але Yah все-таки були першими, і тому звучали вони для свого часу просто страх як свіжо! Так, сім місяців можуть зробити дуже велику різницю. Звичайно, ми пам’ятаємо про міні-альбом Boys​,​ You Gotta Slow Down 2012-го року, але це інший саунд і зовсім інший розклад трендів. Цікаво, що визначально Yah планували писати щось подібне до Archers Of Loaf, проте їх занесло у бік гранжгейзу (до того ж, розбавленого відчутною порцією midwest emo) — жанру настільки нетривіального, що навіть серед західних груп ви вряд чи з першого разу знайдете щось подібне (ми, наприклад, з ходу назвемо хіба кількох: My Vitriol, Simmer і JAWS – й то, останні більш “інді”, і грали так тільки на першому альбомі). До речі, в Росії ця сцена, не зважаючи на її екзотичність, доволі активна, і ми можемо знайти чимало молодих і не дуже груп, які знаходяться з Yah “на одній хвилі” — наприклад, Mad Pilot чи ФОНТАН. Надіємося, скоро і в нас таких побільшає. Повертаючись до альбому, неможливо не звернути вашу увагу на головну його окрасу, фінальну “On (and On)”. Це найдрайвовіша і найбільш мелодійно вдала пісня зі всього доробку, яка миттю запалює “іскорки в очах”, формуючи в уяві картинки безкінечних стрибків та хаотичних танців — перший кандидат для відеокліпу. Автором хіта став Тарас Шевченко — ні, не той, що ви подумали, а гітарист гурту, який справді має таке ім’я. До речі, Тарасе! Якщо ти читатимеш це, нехай наша шоста (але об’єктивна і не куплена!) позиція буде тобі в якості невеличкого запізнілого подарунку на твій день народження, з яким я хотів, але все ж забув тебе привітати : )

5. Latexfauna – Season One

latexfauna

Дуже хитрий EP, по-єврейськи складений виключно з пісень, кожна з яких вже раніше видавалась синглом і зазнала слави хіта. Один з найсильніших “малих” альбомів року, який запросто міг потрапити в трійку кращих, якби трек-лист був у два рази довшим. Можна скільки завгодно пручатися і опиратися, але саме Латексфауна є тією групою, яка в минулому році зробила для України чи не найбільше. Тому будь-який топ без Діми Зезюліна (незалежно від уподобань тих, хто його складає) буде лицемірством і святотатством. Хлопці грають супермодну музику, і при цьому знаходять відгук у величезної, масової аудиторії — ідеал, втілена мрія! Нам досі важко повірити, як воно так. Але маємо сподівання, що саме такі виконавці пробудять у загалу смак до прекрасного. Принаймні, у них є всі можливості зробити це. І, дай Бог, групу ще спіткає слава ОЕ, а Зезюлін стане “Вакарчуком здорової людини”, новим і правильним.

4. Phooey! – III

 

phooey-iii

 

Останнє “велике” (бо після цього були тільки EP-ки) видання Phooey! виявилось великим і у іншому значенні. Для тих, хто вже знайомий з творчістю Нікіти, диск мав би видатися тотальною несподіванкою. Замість до краю емоційних і шумних творів, котрі були візитівкою проекту, ми раптом почули більш виважені і “згладжені” мелодії, якусь стриманість і навіть дорослість. І власне в них (парадокс!) найяскравіше чуються ті самі хардкорщики Husker Du, якими так захоплювався музикант (в результаті, “заразивши” цим захопленням і мене, за що я йому досі вдячний). Мудрі люди кажуть, що тут можна вловити і Елліотта Сміта, і скоріш за все, це теж правда. Від композицій віє дев’яностими, і особливо це помітно при перших прослуховуваннях, коли ще не встигає “звикнути” до музики. Тоді здається, ніби перед тобою якийсь справжній, реальний продукт тієї епохи. Серед незліченної кількості релізів озернянського генія, опублікованих за всю його недовгу музичну кар’єру, щонайменше кожен другий можна було ставити у “альбоми року”. Вони мали в собі все те, що ми так любимо: самобутність, крутий гітарний звук, купу новаторства… Актуальність для країни, врешті решт. Але саме “III”, що вийшов влітку — такий дивний і такий інший — став вінцем творіння “Phooey!”, і увібрав усю серйозність і глибину, на яку тільки був здатен музикант.

3. Brothers Mothers – EP – ONE

brothersmothers

Третє місце і переможець в номінації “самий модний саунд року”. Платівку, що наче вийшла із загашників топового блогу My Pet Spider, створив ще один виходець із Dzierzynski Bitz – гітарист Сергій Кирієнко! Для нас було величезною несподіванкою почути таку музику в Україні. Шурхотлива слекер-поп-психоделія з домішками джазу і авангарду, повна незрозумілих бурмотань. Коли слухаєш її, зокрема, смакуєш ці дивні тексти, пригадується Пьотр Мамонов. “Живем в лесу, молимся колесу”, “Эй ты, стой там, где ты стоишь!” — от є у подібних рядках якесь дрімучо-слов’янська філософія, мудрість російського лісоруба чи дивака-юродивого із сибірської глибинки. І що дивовижно, суперсучасний музичний супровід зовсім не випадає з такого контексту. Кирієнко, подібно Міті Бурмістрову (про якого ми вже писали у нашій топ-50) поєднав інтернаціональне і локальне, народивши власний, ні на що не подібний продукт. Але і без цієї унікальності крихітний “EP ONE” презентує нам настільки сильний і потрібний для країни матеріал, що маючи всього 4 пісні, він перевершив більшість “великих” релізів, залишивши позаду багатьох дуже навіть серйозних та іменитих представників нашого рейтингу.

2. Tik Tu – Shuma

 

tiktu

 

Як тільки Tik Tu випустили “Шуму”, я зв’язався з Лесиком Omodada, і у захваті від почутого запевняв його, що це стовідсотковий “альбом номер один”. Але доля любить злі жарти (вибач, Лесик!), і мені таки довелось помістити це прекрасне творіння на друге місце. Причиною стало те, що наш сьогоднішній переможець довше “протримався” у моєму плеєрі — а отже, серед двох дуже схожих і по рівню, і по стилю дисків один виявив у собі трішки більше закладеної “глибини”, котра змушувала повертатися знову і знову. Але Tik Tu мають абсолютну першість в іншому: їм вдалося видати найдосконаліший україномовний продукт минулого року, тому власне для локальної сцени внесок тернопільських музикантів є просто титанічним, колосальним. Тут поєднується виняткова українськість і наймодніші тенденції (арт-поп, бароко-поп, неопсиходелія), такий диск буде однаково зрозумілий і вітчизняному, і західному слухачеві, при цьому відкриваючись кожному з них по-різному. Вже перша річ під назвою “Промінь” (одне тільки це слово здатне викликати бурю асоціацій – від Тичини і до призабутого радіо дев’яностих, що стало одним із символів ще такої щирої, чистої, пост-незалежницької українізації), прикрашена перезвуком скрипочок-альтів, могла би бути додатком-саундтреком до шкільної літературної хрестоматії. У її химерності, манірності, витіюватості та водночас тязі до класики і є оте саме, найчистіше “українське бароко”, яке, в принципі, було і є характерною рисою нашого народу протягом багатьох століть — куди довше, аніж тривав відповідний період в мистецтві. Звуки тут ніби витають десь в повітрі, грайливо висковзуючи від кожного, хто намагатиметься їх спіймати. Таке вміле використання альта — бо саме ним створено це все, що я ледве можу описати словами — заслуга Наталі Багрій, однієї із трьох інопланетян, котрі творять механізм під назвою “Tik Tu”. Більше про їхню музику і про гурт ми розповідали перед самим виходом альбому, згодом також були тексти від Karabas.Live та багатьох інших, і, фінально — потрапляння у ряд “рейтингів року”, серед яких  Comma і “Карабас” віддали групі перше місце. Тернопільців “підхопили” майже миттєво, тому маємо щонайменше одних “невідомих геніїв”, за подальшу долю яких вже можна не переживати. Їхня історія — це зразок правильного функціонування шоу-бізнесу, і навіть якщо вона поки що одинична, цього року у вітчизняній музичній сфері відбувся пролом. Вона дала зелене світло навіть самому глибокому андеграунду, немовби говорячи: “Неважливо, звідки ти. Якщо в тебе є талант — ти отримаєш свою нагороду”.

1. Peter an The Wolves – Mojo Diet

 

peterwolves

 

Беззаперечний лідер нашого списку. Альбом, у якому зустрілись виняткова серйозність і чарівний сюр. Це музика абсолютної краси, котра, до того ж, ідеально відображає реальність часу — нашого химерного “пост-пост-модернового” періоду, як би ми його не називали (десь побутує термін “метамодерн”, я більш схиляюсь до префіксу “ультра-” — але це вже питання філософського дискурсу, а не музичної критики).

“Екс-гітарист “Океану Ельзи” зумів зробити “найбільшу вітчизняну дивовижу” 2016-го, вмить перевтілившись у суперактуального інді-виконавця і подарувавши нам альбом, на дві голови сильніший і доросліший від усього того, що зараз робить його попередня група.” 

— писала “Територія” у рецензії, присвяченій виходу новинки.

Одна тільки “New Star” із цього диску варта дискографії інших виконавців. Це саме та пісня, яку б я слухав, якщо за 6 хвилин мав би настати кінець світу. Можемо з впевненістю присудити їй перше місце серед українських композицій 2016-го — шкода, що в нас немає такого топу. І вже не так важливо, що в мелодії є декілька ноток, явно навіяних “Shine On You Crazy Diamond”, адже Чернявський і сам предстає на всьому “Mojo Diet” композитором з флойдівським розмахом. Тут є та зрілість і мудрість, яку ми чули від постарілого Ґілмора на “Division Bell” чи Скрябіна періоду його “новояворівських” альбомів (йдеться про творчість 90-х — ред.). Мало того — Сергій “Шура” Гера, один з тих самих, культових скрябінців старого складу, особисто доклав руку до запису цього дива. Тут бракує хіба що трішечки досконалішого саунд-продюсування (а значить, можливо й пов’язаних із ним деталей в аранжуваннях) — це єдиний недолік платівки, який проявляється тільки тоді, коли починаєш слухати її у компанії з передовими західними релізами. Про Peter And The Wolves є велика спокуса згадувати разом із Tik Tu. Для обох диски стали дебютниками, обоє зроблені на дуже високому рівні (тому, в додаток, ще й розмістилися поряд у нашому рейтингу) і їхня близька стилістика також схожа аж до деталей — і ті, і інші подали все в естетиці бароко-попу, тільки у “Тік Ту” він поєднаний з неопсиходелікою, а у “Вовків” – зі слекер-попом. Врешті-решт, “Mojo Diet” і “Shuma” — це єдині альбоми з огляду, і взагалі зі всього, що було зроблено за рік в Україні, котрі ми включили у міжнародний топ-50. Ми ніколи не робили такого раніше, і не кожен сприйняв цей крок схвально, проте це мусило статися. Принаймні як символ. Завдяки таким, як вони, ми вже впритул підходимо до часу, коли доведеться болісно розстатися із таким звичним, проте насправді архаїчним поняттям “українська музика”, “український рок” — і стати рівною частиною неосяжної світової спільноти.

ПІДСУМКИ

Загалом, можна виділити декілька важливих трендів. Якщо, наприклад, 2014 нам віщував плавне “зісковзування” із формату альбомів і перехід на EP (і дійсно, погляньте, скільки “іпішок” у нашому огляді!), то зараз виконавці (йдеться про молодих або андеграундних – з комерційними артистами, підписаними на великі лейбли, й так все зрозуміло – ред.) починають відмовлятись навіть від традиції вільного публікування альбомів, розміщуючи їх на платних платформах і уникаючи соцмереж (“Йорий Клоц”, “Hiels”, “Maloi” та ін.). Часто це має тимчасовий характер: гурт таким чином “знімає вершки” з особливо цікавої аудиторії, а реліз таки з’являється у доступі, проте значно пізніше. Ще інші команди ідуть шляхом “замовчування” і формування навколо себе аури вищості, загадковості (при тому, не завжди виправданої):

Купити “Змістовно Різні” ви не зможете. Але можете ним ділитися на своїх сторінках у соціальних мережах і розповідати про те, який він поганий або хороший. Інтерв’ю ми, як і раніше, не даємо, а “розкажіть трохи про міні-альбом” ігноруємо.

— заявляє група iamyou на своїй офіційній сторінці одразу після публікації диску. Раніше він був доступний тільки, якщо ти напишеш комусь із музикантів в приват, і тобі видадуть “секретне посилання”. Попри запевняння останніх, що купити альбом у вас не вийде — це таки можливо зробити, при чому за необмежену по величині суму, оскільки на їхньому бендкемпі красується знаменита кнопка “Buy Now”. Добре це все чи погано — нехай вирішить для себе слухач. Стосовно музики, то трендами року в країні стали бароко-поп та “літературне відродження”, і якщо перше є однією з важливих тенденцій у світі, то друге — типово український феномен, котрий міг народитися тільки у нас, і котрий нам належить берегти. На щастя, “поетична хвиля”, розпочата Пирогом, не згасла — наперекір усім побоюванням. Принаймні, так виглядає. Адже зараз Мар’ян готує новий, вже колективний проект, записаний усім складом “Гич Оркестру”, де на нас чекає абсолютно нова інтерпретація творчості Івана Яковича Франка. Радимо не спускати ока — їхній альбом вже на підході. Отож, маємо велику надію побачити продовження тренду і у 2017-му, і якщо хтось з вас чується в силі стати його частиною — долучайтеся, саме час! Ще одна приємна особливість — Україна нарешті йде в ногу з часом, і багато з передових музичних віянь (неопсиходелія, мідвест, 90-ті, лоу-фай, бароко-поп/арт-поп, дженгл-поп, гаражний рок, т.д.) отримали якісну реалізацію в наших умовах. Виглядає на те, що у цьому році таких груп стане ще більше, проте треба бути пильними, адже Захід теж не спить — ці всі напрямки тримаються там уже декілька років, і в будь-який момент теж можуть стати застарілими. Проте можемо з певністю відзначити декілька, які протягом найближчого року збережуть свою актуальність. Це midwest emo, дещо з музики дев’яностих — особливо, рання альтернатива і дуже легкий гранж, а з поправкою на вітчизняну ситуацію — також і шуґейз, якого тут ще не було (якщо говорити про його чисту форму). Якщо ви виберете останній жанр, поза всякими сумнівами, такий альбом варто публікувати навесні — тобто, у березні-квітні 2017-го. Мідвест же зараз, навпаки, більш актуальний, мабуть, не в чистому виді, а як вкраплення у інших стилях, тому варто експериментувати з такими аранжуваннями. Ну а найперспективнішим (бо його шлях тільки щойно почався, при тому навіть на Заході) видається глем. Причому у всіх формах: від поп-глему, створеного під впливами ABBA і прикрашеного модним м’яким звучанням лоуфай- і слекер- музики, до канонічного глем року а-ля Марк Болан, Мік Джаґґер, Девід Боуї і навіть глем-металу, який може стати порятунком для метал-сцени, яка у 2017-му вже зовсім зсунулась на марґінес. Неочікувані, багаті аранжування і неагресивний, але вибуховий звук, як у Car Seat Headrest, Brandon Can’t Dance, Lemon Twigs, Foxygen теж миттєво піднесуть вашу музику у топ. Що ж до важкої сцени, то там, як не дивно, найважливішою буде візуальна складова — приємний естетичний дизайн та імідж, який згодом і допоможе народити ту музику, котра буде в дусі часу. Проте ми не виключаємо появи і чогось ендемічно українського, якоїсь народженої тут течії — і це вже непросто передбачити. За китайським календарем, новий рік тільки розпочався, і чомусь саме зараз у повітрі найгостріше відчувається час оновлень і змін. Нехай для кожного з нас вони будуть по-хорошому вражаючими і, звісно ж — чекаємо ще більше дивовижної музики.

категорії

  • Shelby GT500

    Дивна підбірка. Пересічні українці не знають, мабуть процентів 70-80 цих “знакових” виконавців. Зате от альбом Океан Ельзи чомусь не потрапив до значимих. Хоча Вакарчук на одному концерті на стадіоні збере народу мабуть як ці 40 “знакових” разом узятих…
    І альбом Джамали 1944 не потрапив. І Тінь сонця не потрапили, і СКАЙ…

    Мені от цікаво, по якому принципу визначалася значимість???

    Може не треба забувати, що в Україні є не тільки “хіпстерська” музика?