40 знакових українських альбомів 2016-го #1

40 знакових українських альбомів 2016-го #1

ЧАСТИНА ІІ →

 

ПЕРЕДМОВА

 

Вже майже місяць, як 2016-ий минув безповоротно, проте у музиці він був настільки насиченим і цікавим, що можна обговорювати ще довго. І хоча цього року ми спробували уподобитися “великим” порталам, вклавши всі сили у огляд релізів світу, все-таки, було би помилкою оминути вітчизняну сцену. Для всіх, хто ще очікував нашого “українського” топу, і присвячена ця стаття — тож нехай вона стане тим фінальним, максимально деталізованим підсумком, який теж був потрібний нашій медіасфері. Вряд чи гурти і видання у рейтингу варто сприймати як “гірші” чи “кращі” в залежності від того, у “нижчій” чи “вищій” частині списку вони розташовані. Це було б надто грубо і просто. Як і у випадку з міжнародним чартом, існували деякі критерії, середнє арифметичне з яких і забезпечувало певне “місце” альбому. Матеріал оцінювався все за тими ж показниками: актуальність – новаторство – музична складова, але підхід до систематизації цього разу істотно відрізняється. Якщо ми говоримо про світові релізи – ми мислимо в масштабах планети. Якщо ж ми звужуємо свій погляд до однієї країни, то найрозумнішим виглядає впорядкувати їх відносно того, що вони зробили саме для цієї країни, навіть якщо поза нашими кордонами це б нічого не значило. І кожен із сьогоднішніх номінантів може похвалитися власним внеском, котрий вивів Україну музичну на трішечки інший рівень. Але не будемо забігати наперед, про все по порядку.

 

40. Monopolia – Шалене Життя

 

monopolia

 

Прочиняє двері у топ чернівецька “Monopolia”. Група, яка подавала хороші надії ще з перших синґлів (“Сміх”, “Твоя Врода”), і не розчарувала й на дебютному альбомі. Ці хлопці — одні з небагатьох, хто на даний момент може показати, як потрібно грати поп-рок, бо вартісні команди такого жанру (хоч він був, фактично, панівним в Україні від часів краху ню-металу і до появи нової хвилі інді) можна перерахувати на пальцях однієї руки. Проста і невибаглива мелодика у “Монополії” поєднується із вмілим, насиченим гітарним саундом. Тóму резонансу і просторовому заповненню, яке видають їхні акорди, чимало “справжніх” рокових груп (тих, котрі без приставки “-поп”) можуть тільки позаздрити. А поміж тим, до звуку тут причастився все той же Лесик Omodada, про якого ми ще будемо згадувати у цьому рейтингу — можливо, саме тому “Шалене Життя” слухається так смачно.

 

https://www.youtube.com/watch?v=fyEQ-RrC9CE&list=PL-_c4S3kb4tdSg6Tgwf2f0ERYZmQ8rXTY

 

39. iamyou & Zelmershead – Змістовно різні

 

iamyou

 

Мабуть, один з самих дивних і неоднозначних альбомів минулого року, що слабо вписується в будь-які стандарти і класифікації. Перше враження (а воно, зазвичай, найбільш правильне – бо потім вмикається адаптивність людського слуху) змусило мене згадати київську групу “Вінки”, що була культовою на вітчизняній готичній сцені 10-15 річної давнини. iamyou звучать як їхня реінкарнація в сучасних умовах: холодний, ритмічний індастріал, жіночий вокал та вплетіння етнічних мотивів. Тільки замість готики… шуґейз. Таке поєднання породило нехай ще сумбурну і сирувату (все-таки, в Україні немає продюсерів, які вміють робити shoegaze – бо його тут ніколи не грали), але дуже самобутню музику. Жанр, який у мене переважно асоціювався з весною, тут преобразився у морозні льодяні пейзажі, монументально-неживі і кришталево-блискучі. На четвертому-шостому треку це відчуття досягає апогею — особливо у момент, коли Марта проспівує: “ніжне-не ніжне, крижане”. Зауважте, як влучно використано українську фонетику для передачі настрою! Тут усе побудовано на звуках. Це фраза-кульмінація, яка у двох словах дає зрозуміти всю суть цього неймовірного альбому. Проспівана вона під типово шуґейзову стіну звуку — дуже вдалий хід. Натомість, початок Схожої чудово ілюструє, як багато, все-таки, в аранжуваннях індастріелу і пост-індастріелу. Зараз так на синтезаторах вже не грають. Це явний привіт із двотисячних, коли словосполучення “Змістовно Різні” було б таким же актуальним, як “Фактично Самі”. Але чомусь не хочеться обвинувачувати групу у ретроградстві — це скоріше хороший флешбек, виконаний відносно якісно. На 2:05 в цій же (!) пісні знову починається шуґейз. Такі переходи вражають. Чудові гітари! Подібний риф був у моїй улюбленій «De-Luxe» групи Lush, одному із символів 90х. Дзеркальний велетень – також шуґейз (і, можливо, найбільш вдалий), який практично перетікає в ambient із-за своєї ніжності і просторих, об’ємних гітар (електронні музиканти, зокрема ті, хто займаються семплюванням, називають подібні звуки “атмосферами”). Вокал Насті (тої, що Зникає) залишає подвійні враження: з одного боку, драматично, з іншого — він зовсім “не з цієї опери”. Цікаво, що і в “Велетні”, і у інших піснях є фрагменти, до яких можна провести паралелі із “Еутерпою”, сайд-проектом Скрябіна, котрий у 1999 році видав один, але просто небесної краси альбом. А коли слухаєш Страждання в шухляду (ді), то ловиш себе на думці, що її могла б заспівати Юлія Лорд (теж учасниця “Еутерпи”) — скоріш за все, Кузьмі би сподобалось. Тільки от, крім заспіву і приспіву тут багато, навіть забагато етніки — для 2016-го вряд чи правильне рішення. Зникнути Мушу – єдина композиція, де з’являється тріп-хоп (з яким чомусь звикли асоціювати команду) і глітч. Своєю експериментальністю вона ближча вже до Zavoloka чи навіть Björk. Жовтий Князь – знов industrial, з елементами нойзу-амбієнту і експериментальної електроніки, зокрема її української школи: Фоа-Хока, згаданих Заволоки і Скрябіна, а також деяких нетипових робіт Depeche Mode періоду Exciter’у (“Zenstation” і ремікси на неї). До цього всього тут додалося декламування реальних текстів із роману Василя Барки — вийшов такий собі “український spoken word”, сміливий і актуальний (про “літературну революцію, що зародиться кількома місяцями пізніше, дивіться нижче по тексту). Вердикт: альбом явно з претензією на серйозність і гарною естетичною подачею, проте трохи недопродюсований. Лавірувати між школою 00-х (готика, індастріал, етно і т.д.) і модою 2010-х (інді, шуґейз) — заняття захоплююче, але сумнівне. Воно робить матеріал “безадресним”, не близьким до кінця ні меломанам минулого, ні нашим сучасникам. Вокал та вимова Марти Ковальчук у поєднанні з мистецькими текстами змогли розкрити українську мову на сто відсотків, показавши її найкращу рису — милозвучність. Це стало сильною стороною альбому. Але в той же час, самій музичній складовій ще бракує вишуканості. Тому “Змістовно Різні” мають цінність тільки для України — будь це студійник якої-небудь англомовної групи, його слухати вряд чи хотілося б.

38. правила поведения с пьяным мужем – том I

 

ppzpm

 

“Don’t judge a book by its cover” — стара англійська фраза із майже двохсотлітньою історією (ви ж пам’ятаєте, як співали Роллінг Стоунз і Бо Дідлі?), яка буде однаково актуальною і для цієї платівки. Тільки мова вже не про обгортку, а про назву: прочитавши вивіску “правила поведения с пьяным мужем”, я зразу уявив якийсь лютий російський зашквар, щонайменше в стилі “Сектору Газа”, а то й гірше — таку собі музичку для тваринних розваг під час п’яного трешу і угару. На щастя, з перших акордів почувся добротний лоуфай в дусі нової пітерської школи, і я вже хотів дивуватися, звідки у них стільки хороших груп, як виявилось, що альбом записувався… у Львові! Знаючи, що останній зараз пасе задніх в музичному житті країни (прикро визнавати, але у місті, яке для мене є рідним – чи, принаймні, одним з таких – справді нічого не відбувається), і пам’ятаючи, що до цього часу будь-яка тенденція до України добиралася дуже помалу (тим паче, якщо мова про якусь маленьку локальну російську сцену), почути таке було більш ніж приємним сюрпризом. “Том I” став не єдиним вітчизняним диском в подібній стилістиці (про те, хто ж був перший, ми поговоримо кількома абзацами нижче), але сама його географія вже є цікавинкою і немалим досягненням. Пісні такого штибу є до якоїсь міри “духом молоді”, новим teen spirit покоління мілленіаліві група зробила важливий крок, запропонувавши такий матеріал саме зараз. Чи достатньо цього, щоби потрапити в топ? Ми думаємо, що так.

37. janp – неотправленные письма

 

janp

А ось і один з родоначальників жанру на наших теренах — janp, музикант-одинак, що дав старт своєму проекту ще у 2013-му, але остаточно вибрався на поверхню тільки зараз. Нікнейм було вибрано спонтанно: Іван Іванов (кажуть, що це справжнє ім’я виконавця) на той момент писав вірші, публікуючи їх під творчим псевдо Ян Полуцький (ось вам і JanP). Така ось майже хрестоматійна історія — все, як і належиться справжньому поету. А ще, цей хлопець надихається такою екзотикою для українського слухача, як Galaxie500 та Fugazi, що, звісно, не могло не підкупити “Територію” : ) “Неотправленные письма” — можливо, найменш хітовий зі всіх трьох дисків нової лоуфай-школи, представлених у нашому огляді, проте точно найкраще спродюсований. Його звук делікатний, згладжений, ну а однойменна з альбомом пісня має саме такі гітари, за якими я “полюю” ось уже 5 років, збираючи зі всіх усюд по одному треку (про те, чим же вони особливі, я ще колись розкажу). За це, а також за якусь особливу поетичність звучання (окрім власного таланту автора, натхненням для диску послужила творчість уральського поета Бориса Рижого, а дві пісні, «Ты танцевала» і «мы будем жить здесь» навіть покладені на його слова), видання отримує 37-ме місце у чарті кращих.

36. гасп – как перестать бояться молний

 

gasp

І, врешті, найбільше і найголовніше (принаймні, поки що) ім’я у цій тусовці. Чудернацький проект з невимовною назвою “гранатово-ализариновое созвездие панкейка” (все-таки, це куди оригінальніше і милозвучніше, аніж скорочення “гасп”) став першим, хто почав грати так. “Дати ім’я — означає дати життя”, як казав хтось з мудрих. Нашому жанру “життя” ще не дали, і тому дуже важко писати про щось, що навіть не має назви. Для себе я обрав термін “dirty gaze”, оскільки він гарно характеризує петербурзьку школу — брудну, підвальну та в той же час невиправно романтичну. Така музика ховає в собі досить багато складових: shoegaze — бо звучання гітар часто шумне, просторе, з використанням різноманітних процесорів та ефектів чи, як мінімум, сильного, майже спотворюючого ревербератора. Та й окрім експериментів зі звуком, тут є та мрійливість (щоправда, в дещо грубшій формі), якою славився жанр. Lo-fi — бо треки пишуться показово неохайно, на дешевій апаратурі і зазвичай самотужки, а видаються на касетах чи самопальних CD-R. Bedroom pop — бо музика “сонна”, ласкаюче-тиха, як і в класичних зразках бедруму, ну і звісно, пишеться вона теж частенько по кухнях-спальнях. Garage rock — бо в більшості випадків все базується на гітарах, шорстких, непричесаних, і в той же час, велика увага приділяється власне якості гітарного саунду — він повинен бути “чіпким”. Деякі унікуми (хоча це здебільшого стосується північної половини сцени) примудряються вживати також елементи hypnagogic pop (монотонна присипляюча атмосфера; фрагменти, що зациклюються і пускаються реверсом; різноманітні психоделічні прийоми) чи, частіше, jangle pop (використання дванадцятиструнок; надання гітарам високого, дзвінкого звучання). А на “как перестать бояться молний” чується ще й post-punk — що навіть для їхніх колег по стилю є рідкістю. Звичайно, піонери dirty gaze із лейблів COLANADE MAGIC BROS. і Saint-Brooklynsburg Record Club пішли вже далі, і їхні найновіші роботи звучать більш багато, але і тут ми знайдемо все найкраще від цієї сцени.

 

35. ЛУНА – Маг-ни-ты   

 

lunamagnity

 

Коли я вперше почув Луну, реакція була приблизно наступною: “Ну, повертати дух дев’яностих — це гарна ідея. Але якого дідька хтось вирішив воскресити із небуття Наталью Вєтліцкую?” Тоді це виглядало настільки дивно, що могло бути виправданим лиш тим, що “все інше з епохи уже повернуто”, і ось, мовляв, прийшов час на музику для самих недалеких. А ще — ці кліпи, котрі явно експлуатували (так, саме це слово) модну естетику VHS, але робили це якось чи то хворо чи то невміло… Згодом вже виявилося, що за спиною проекту стоїть такий собі Юрій Бардаш із Kruzheva Music, котрі продюсували “Нервы” та Quest Pistols — і все враз стало зрозуміло. А ще згодом я змінив свою думку. Чи то меркантильний розрахунок Бардаша (а за сумісництвом – чоловіка співачки) подіяв, і “Луни” стало раптом так багато, що довелося з нею рахуватись, чи то все таки у цій музиці визначально було щось глибше… Не знаю. Мабуть, і те і друге: бо масовий феномен (навіть якщо він викликаний штучно, тобто піаром – як і було у нашому випадку) здатен міняти свідомість людей, підштовхуючи їх до нової естетики, нових субкультур і течій, щоб, в результаті, стати їхнім “поводирем” — очільником нового руху, що надихає інших і породжує хвилю послідовників. Причому останні можуть бути навіть куди інтелектуальнішими і елітарнішими за свого “винахідника”, і творити речі, про які висловлюватися негативно буде вже моветоном. І так теж народжується мистецтво, так теж народжується Дух Часу — і годі заперечити. Але це один бік “Луни”. Є інший: ця ж людина слухає авангардову “Людську Подобу”, і якоюсь мірою навіть непогано вписується у той самий український андеграунд — просто її популярність закриває критикам очі на саму можливість такого порівняння. Христю полюбили Vogue, Esquire, Buro 24/7, ELLE і Marie Claire — дівчина вмить стала героїнею модних журналів, але не лише тому, що туди так легко потрапити всім, чия музика “легка” і “масова”. Бардаш ввійшла у глянець так, як входять туди фотохудожники, дизайнери, моделі — люди, які апріорі не є “постановочними ляльками”, а добре розуміють, що роблять. У її поп-музиці є тонкий естетичний образ, який поширився і на “візуалку”: знімки, луки, дизайн мерчу і багато-багато іншого. Велика частина розуміння цих процесів, безперечно, прийшла до Христини під час її попередньої діяльності як фотографа і кліпмейкера — ролі, у якій співачку знають значно менше. Не дивно, що після подібного досвіду фешн-індустрія приймає її з розпростертими обіймами: це ж готовий, оформлений продукт, який сам за себе подбає! Що могло бути краще? Звичайно, в Бардаша-продюсера є і ще один проект, про який ви всі знаєте. Але “Грибів” ми не включаємо у рейтинг здобутків року з тієї простої причини, що це, все-таки, більше якісний жарт. Музичної складової там, по великому рахунку, нема — отож, і розглядати їх у світлі таких понять, як тренд, новаторство і т.д. виглядає нераціональним. Натомість, Луна дещо та й змінила. І це необхідно визнати — хоч я би й, скоріш за все, соромився тримати її у своєму плейлисті. Яка заслуга виконавиці? З одного боку, вона показала зовсім новий вектор поп-музики. З іншого – зараз і наші, і західні представники жанру (від Дорна до Lana Del Rey) поставили таку величезну планку якості, що всіляке повернення тієї самої “попси” (ви помітили, як вийшов із вжитку вже сам цей термін?), яку ми всі в дитинстві так хейтили, здавалося неможливим. Вона б просто не витримала конкуренції — люди вже звикли до кращого. І в цей час, ЛУНА воскрешає із небуття найбільш архаїчний поп і отримує карколомний успіх. Все, тенденція до “облагороджування” жанру зламана, подальший розвиток сцени — непрогнозований. Як мінімум, за цим буде цікаво поспостерігати. ЛУНА балансує на тонкій грані між елітарністю і кітчем, місцями роблячи їм сміливі реверанси, проте так і не віддаючись до кінця ні другому, ні першому. Її музика — russian pop з нальотом сюрреалізму, еротична неоромантика (один з фанів навіть влучно назвав її “саундтреком для порно”) і якийсь дійсно місячний, гіпнотичний ритм. “Магічний реалізм”, “людина-космос” — такі епітети теж часто можна почути у бік Крістіни. Мені ж дуже хочеться вивести слово “луна” від слова “лунатик”: стан сомнабулізму гарно передає цей дивний настрій, що межує з потойбіччям і легкими психічними розладами (на одному з російських пабліків хтось навіть “охрестив” Луну “поп-дівою з прівєтом”). Але такий “лунатик-поп” і є головною принадою виконавиці, саме завдяки йому і хочеться слухати ці пісні, такі відмінні від інших. Інтригують і вкрай мінімалістичні електронні аранжування — саме вони й викликають у більшості асоціації з “недосконалими” 90-ми, згадувати які, до речі, співачка чомусь не любить. Не любить вона, і коли підкреслюють її тягу до комерції, проте ось тут ми вже можемо Христину заспокоїти. Адже їй вдалось створити комерційний (а отже, успішний) проект, який грає некомерційну (з глибиною й підтекстом) музику — хіба ж це не досягнення? Тому й диск “Маг-ни-ты” став навіть не революцією, він став потрясінням для всієї української сцени, незалежно від того, подобається він їй чи ні. В той же час, відсоток сильного і хітового матеріалу у всьому плейлисті невеликий (зовсім інша справа – виданий пізніше “Грустный Дэнс”). Можемо відзначити “відкривачку” Луна (яка, як розповідають, була написана одною з перших, і потім дала назву проекту) із чіпкою мелодією, чарівно аранжованими беками і ніжно-опівнічним настроєм. Затмение — інша цікава річ, єдина зі всього репертуару дівчини, котра дійсно перегукується з Ланою Дель Рей (поширена думка, що Луна є тотальним “закосом” під Лану насправді є нісенітницею). Тут, щоправда, немає бароковості (бо годі уявити її у жанрі, який обрала Крістіна), але зате є та сама “камерність”, за яку ми завжди любили Елізабет Грант. Решта матеріалу носить радше характер “атмосферного наповнення”, і не надто запам’ятовується, проте у контексті звучить цілком навіть непогано. Отож, 35-те місце — і їдемо далі.

 

34. il mio campo – confine 

ilmiocampo

 

Попри те, що пост-панк вже кілька років є чимось дуже актуальним, і в тій же Росії буяє всіма можливими барвами, у нас il mio campo — одна з дуже нечисленних формацій, що стабільно і впевнено тримається жанру. Для Дмитра Філюшина, головного ідеолога команди, це стало поверненням до коренів: ще декілька років тому, зовсім юний музикант починав у донецькій групі stall of pegasus. Остання відзначилась у музичній історії одним альбомом і власне пост-панковою стилістикою. Згодом (після всім відомих сумних подій) був переїзд в Дніпро (тоді ще Дніпропетровськ), створення власного one-man-band і спроби себе в інді-фольку. Але це був ще зовсім інший il mio campo. Врешті-решт, Діма — неабиякий меломан, котрий весь цей час продовжував поповнювати свою колекцію різною post-punk-екзотикою — знову круто змінює імідж, скликає нових музикантів буквально з нізвідки, і проект стає тим, яким є зараз. Теперішня четвірка більш подібна на якусь із ультрамодних груп з нашого світового топу. З-за своєї неординарної, дуже “західної” зовнішності та іміджу, ці хлопці можуть з успіхом називатися найбільш стильним гуртом сучасної України. 

33. Mareux & tiiiza — Mareux & tiiiza 

 

mareuxtiiiza

 

Наступний міні-альбом не можна назвати стовідсотково вітчизняним – але в цьому і є його роздинка. Херсонський проект tiiiza в особі Ельміра Алієва давно балує нас відмінним чіллвейвом, та не кожен знає, що у 2016-му його музика побачила світ на україно-американському спліт-релізі, записаному разом із виконавцем з Лос-Анджелеса Mareux. Тут нічого додати, окрім того, що це дійсно першокласний зразок свого напрямку.  

 

32. Фіолет – Навірші 

 

fiolet

 

“Навірші” – можливо, вершина того, до чого коли-небудь добиралися будь-які українські поп-рокери. Ця невеличка епка і досі залишається найбільш новаторським і експериментальним виданням “Фіолету”, своїм рівнем перевершивши їхній же наступний альбом (попри те, що той був більший за обсягом – практично повноформатником, хоча позиціонувався, як EP). Сюди входить 5 композицій, текстами яких стали вірші Миколи Вінграновського, Григорія Чубая, Василя Стуса, Дмитра Павличка і Ліни Костенко. Чудовий приклад, що демонструє, як поезія трансформує музику, змінює підхід до самого її написання, композиційної структури і т.д. Бо добрий поетичний твір — це завжди щось більше і милозвучніше за пісенну форму, щось, що направду важко у неї помістити. Тоді і відбувається злам: композитор змушений “розширювати” своє “полотно”, коли працює з текстом, який і без того є самодостатнім мистецтвом. Тут є тільки один варіант — пройнятись, надихнутись, прочути, одсахнувшись від усіх продюсерських канонів і комерційних стандартів. Результатом завжди стає свого роду “надмузика” — на перший погляд, дещо “неправильна”, але сповнена особливої тонкості і відчуття “не від світу цього”. Якщо ввімкнути найгеніальніші речі “Плачу Єремії” (всі вони – на слова Грицька Чубая), можна помітити, як мелодія там буквально “ллється”, пливе своїм руслом, позбавлена будь-яких обмежень і форм. Це такий собі “нотний потік свідомості”, що розвивається безперервно, кожних пару секунд народжуючи щось нове і ні разу не повертаючись, щоби повторити приспів, куплет, “основну тему”, гітарний квадрат і тому подібне. Пригадую, як одинадцятикласником зачитувався хрестоматіями —  я любив вишукувати поетів, котрих оминула тодішня шкільна програма, будь то Семенко чи хтось зі Празької школи. Здавалося, саме там має лежати найкраще. І кожного разу в такі моменти мені чулася музика, приходили в голову химерні аранжування, якими можна було б по-модерному “озвучити” ці тексти. Це дивна властивість української літератури, особливо “пізніх” класиків (не будемо зараз говорити про “махрових” Франка-Шевченка — культових, але вивчених вздовж і впоперек) — надихати своїм внутрішнім, прихованим мелосом. Можливо, тут до нас промовляє та сама розхвалена мелодійність української, від якої вже не лишилося ні сліду — але вона збереглась у цих віршованих творах, як в артефактах історії. Натомість, поширені зараз спроби “по-простому” пристосувати художню лірику під панк, хард-рок, речитатив, двоакордові пісеньки з відчеканеними ритмами в 4/4 і так далі — не що інше, як банальна шароварщина. Скільки таких невмілих обробок назбиралося за останні роки діяльності вітчизняної сцени? Десятки, може й сотні. “Фіолету”, незважаючи на поп-жанр, вдалось не потрапити у цю категорію і зробити щось більше, ніж можна було очікувати. Навіть заплющивши очі на те, що до арт-рокових шедеврів того ж Чубая тут ще далеко. Музична подача у луцької банди дуже цікава: розлогі, просторі композиції з рідкісними ударними та близьким до інді звуком. Свого роду “ембієнт від поп-року”, вартий уваги як масового слухача, так і прискіпливого сноба. Ну і якщо раніші спроби “поетичних триб’ютів” були спорадичними, то тепер, завдяки Колосу та компанії, вони набрали системного характеру та всіх ознак нової хорошої тенденції. “Фіолети” стали другими, хто зробив цей важливий для вітчизняної музики крок — ну а хто був першим, ми, знову ж таки, довідаємось, прогортавши трішки нижче : )

31. The Countdown – Life Is Too Short

 

 

countdown

 

Слухаючи рандомний плейлист з soundloud (один із моїх улюблених способів віднаходити нові імена), я випадково наткнувся на The Countdown, і прийняв їх за якусь молоду, але модну західну групу. Дзвінкий і тендітний гаражний рок/тві-поп звучить в унісон з найновішими резидентами американських та британських інді-лейблів, творячи з ними один музичний континуум. Хлопцям і дівчатам з Hiels пора починати хвилюватись — у них з’явились достойні конкуренти. Поки що The Countdown є чи не найбільш маловідомим іменем у нашому списку, але нам хочеться вірити у їхню перспективу, оскільки гурт несе в маси найсвіжіші і найактуальніші музичні віяння, без яких українська сцена може просто задихнутися у нудьзі й одноманітності. Окремих рекомендацій вартують треки Stuck In Love — головний хіт диску, зіграний напрочуд впевнено і правильно, і Take It All Away, котрий міг би бути ще більшим хітом, якби не вокал, який зі своєю вже надмірною мелодійністю і акцентом зайняв увесь передній план.

 

30. OMANA – Пригоди Сковороди в Сузір’ї Великого Пса

 

omana

 

Бути альтернативною групою зараз нелегко: все, що можна, вже було сказано, традиційні ходи року і металу набили оскомину, а сама музика, пік якої припав на довжелезний період двотисячних (і “нульових”, і половину “десятих” – якщо говорити про нашу країну), вже не відображає реальність часу. Але альтернатива не зникла – вона поспішно трансформувалась, скинувши зі себе “баласт” у вигляді давно неактуальних жанрів. А їх, треба сказати, більшість, попри всю широту поняття, котре включає в себе цілий спектр явищ — від ню-металу до старої емтівішної попси. З цього всього у трендах зараз буквально декілька напрямків, передусім пов’язаних із все тими ж дев’яностими — колледж-рокранній американський альт-рок (але не метал), делікатні загравання з гранжем (але значно м’якшим та витонченішим, ніж Nirvana), панком (ні Offspring, ні Sex Pistols “не канає”: сучасна панкова альтернатива – це скоріш сопливі Green Day часів “Dookie”, але в полегшеному варіанті, котрі звучать так, ніби вчаться в 10-му класі і пишуть свою музику на перервах), і всілякі варіації поєднань альтернативного року/металу з новітнім інді. Прикладами таких груп, котрі зуміли осучаснити жанр, можуть бути Milk Teeth, Communions, Diarrhea Planet, Potty Mouth, останній альбом Biffy Clyro, нова пісня “Bon Voyage” від Lolas і тому подібне. Якщо ви послухаєте, то переконаєтесь, що це зовсім інша  музика, аніж та, що була популярна до зараз, крутилася у мас-медіа і збирала фанатів з усього світу. Причому дуже часто справа у мікроскопічній різниці в звуці чи естетиці, але завдяки їм це стало, як кажуть американці, a whole new thing. Найбільша заслуга київських “OMANA” — в тому, що хлопцям вдалось потрапити саме в цю хвилю. Адже помилитися було дуже легко, і буквально крок вправо чи вліво — і ми б отримали не модну альтернативу, а музику стоп’ятсотлітньої давнини, яка б загубилась серед моря одноманітних груп, котрим ніколи не ввійти в історію. Якщо пробувати проаналізувати, яким чином групі вийшло зробити диво, то приходиш до висновку, що чогось виражено “дев’яностницького” (окрім, може, крихти гранжу) тут немає, та й цілі слідувати трендам, мабуть, теж не передбачалося. Але особливий вокал та вимова додали таку необхідну зараз атмосферу молодіжності, “несерйозності” — і це спрацювало. Мабуть, додатковим важелем, що змушує нас приймати “Оману” з усією серйозністю, є прекрасна українська, подана дуже якісно і чисто: Олексій Богомольний, фронтмен проекту, родом із Тернополя — чи не єдиного місця, де мовні традиції дотепер живі — і це далось взнаки. У своїй минулій рецензії “Територія” вже оглядала цей “інопланетний” диск, ми навіть зробили припущення, що Богомольний явно знає про космітів щось більше. І ось, не так давно з’явилось прекрасне інтерв’ю на rok.kiev.ua (дуже рекомендуємо – у Олексія виходить розповідати куди цікавіше, ніж у багатьох наших музикантів!), в якому гітарист і справді зізнається, що в процесі запису добряче начитувався науковою фантастикою. Дуже шкода, але через формат (все-таки, у нас огляд альбомів, а не EP, і необхідно з цим рахуватись) ми не можемо подарувати цьому неординарному і перспективному релізу вищу позицію, якої він, поза сумнівами, заслуговує.

 

29. SINOPTIK – Interplanet Overdrive 

 

sinoptik

 

Якщо говорити про “зону середньої важкості” (hard rock, psychedelic rock, stoner і так далі), то SINOPTIK тут однозначно — гурт №1. Не будучи такими перфекціоністами як, наприклад, Krobak, чи такими ж продуктивними, як Макс Товстий, вони все ж залишаються самою “живою” хард-групою в країні, максимально відкритою до всіх можливих експериментів. І саме у “синоптиків” зараз захований, напевне, найбільший потенціал — навіть якщо вони у чомусь і не дотягують до рівня своїх колег по сцені. Адже, яка різниця, якщо на кожному наступному релізі трійця на голову вища від себе ж колишніх? До прикладу, ми продовжуємо стверджувати, що найсильнішим виданням за всю історію команди був, все-таки, не диск, який ви бачите тут у списку, а останній синґл Into Electric Age — “електризований Хвильовий”, пісня, де хлопці не лише винайшли новий звук (кращих гітар треба ще пошукати), а й задали іншу парадигму розвитку вітчизняної музики. Українська література XX століття — це насправді цілий невідкритий пласт образів і текстів, натхнення і естетики, причому вже достатньо співзвучний з сучасністю, щоби виглядати привабливим для рок-н-рольщика. “Та і, кінець кінцем, це модно” — немовби стверджують нам “Фіолет”, Мар’ян Пиріг та інші виконавці своїми недавніми роботами. І роль Синоптику у цій неочікуваній “новій українізації” 2016-го важко переоцінити. На жаль, із-за надто дрібного формату (ох, будь там хоча б 3-4 пісні!) ми не можемо включити сингл у наш огляд. На його місце потрапляє остання на сьогодні повноформатна платівка групи — теж достойний витвір, в якому, втім, ще присутні деякі рокові кліше. Їх неважко помітити як в мелодійних лініях, так і у самій назві “Interplanet Overdrive”, необережно запозиченій із чи не найвідомішої композиції барретівського Pink Floyd — для фанів останнього (а їх просто тьма!) такий хід буде здаватися або неофітською наївністю, або чимось надміру вторинним. Головною окрасою диску, натомість, є саунд. SINOPTIK звучать, як грім, використовуючи майже зеппелінівський підхід до розписання партій і збільшуючи навантаження на бас-гітару, із гри якої, у прямому сенсі, “витискаються всі соки”. До цього всього додаються шумні, свистячі звуки синтезаторів, які, очевидно, мають на меті викликати асоціації з космосом та переконати, що перед нами —  той самий psychedelic/space rock. Чи хоча би — digital stoner, як колись описували свій жанр самі автори. Не забуваймо також, що в минулому році талановите донецьке тріо зробило державі немаленьку послугу, зайнявши 1-ше місце у міжнародному “Global Battle Of The Bands”.

28. The Heavy Crawls – The Heavy Crawls

 

theheavycrawls

 

Для згаданого Макса Товстого 2016-ий пройшов під знаком “The Heavy Crawls”: попередню банду ще перед початком року розпущено, замість неї зібрано тріо з іншою барабанщицею і клавішницею, а також — випробувано нову програму. Буквально днями вже такий цілісний і зіграний гурт знову постав перед зміною складу і пошуком ударника: Інесса Жогер несподівано віддаляється через стан здоров’я. Але найголовніше те, що восени таки встигає вийти однойменний альбом, який і буде предметом нашої “топової” розмови. Він зазвучав вже по-інакшому, представивши чистий, концентрований хард-рок без домішок гаражу (зізнаюся, Макс, ти переміг – тепер я точно не порівнюватиму тебе з White Stripes!:). Вітчизняні критики частенько супроводжували реліз скупими, а то й негативними рецензіями (винятком став, щоправда, недавній рейтинг українського BBC). “Територія” ж хоче звернути увагу на те ледь вловиме, що робить цей диск особливим — а воно, безумовно, тут є. Минулі проекти Товстого (такі як 7 Inch Interstellar Locomotive чи “Lie” від Crawls) особисто мені були ближчими, але саме цей лонгплей став найбільшим досягненням автора, втіливши у повній мірі всі його орієнтири, мрії та “фетиші”. Це більше, ніж просто якісно. Тут вже простежується якась внутрішня “чуйка” музиканта — можливо, навіть майбутня геніальність, шлях до якої Макс саме пробує торувати. А може, це заслуга вінтажної словацької студії Real Music House, де й відбувався мастеринг усіх треків. Альбом повертає нас прямісінько у 1970-ий. Чомусь від самого початку він мені асоціюється з атмосферою останніх композицій Хендрікса, записаних незадовго до смерті — тих самих, що мали б скласти альбом First Rays of the New Rising Sun, який так ніколи й не побачив світ. Проте пісні (практично готові) залишились, і таки вийшли на збірнику The Cry of Love – першому і, мабуть, найкращому з посмертних дисків музиканта. Його знайти зараз неважко, тому зацікавленим радимо послухати, якщо раптом ви ще не зробили цього. Власне, на дебютнику The Heavy Crawls чуємо подібний підхід: дуже щільний, “наелектризований” звук гітар і тепле аналогове шипіння на фоні — стилізація під епоху проведена відмінно. Ну може, не рахуючи “додаткової дози важкості”: стоунеру, яким також надихається Товстий, у ті часи ще не було (оминаємо зараз Blue Cheer і тому подібне – це дещо інша історія). Багато хто, до речі, говорить про певний консерватизм його проектів, і нове видання справді не здивує вас новаторськими ходами. Але якщо говорити про намагання “звучати як класик”, то тут платівка Макса і компанії показала такий рівень, до якого не добирався ще жоден з українських хард-рокерів. Саме тому, для свого жанру епонімічний альбом The Heavy Crawls став ключовою подією. 

27. Cape Cod – Cult

 

capecod

Один із найамбітніших українських електронщиків у 2016-му нарешті заявив про себе повноформатним альбомом. Максим Сикаленко – людина, чия і музика, і зовнішність запам’ятовується з першого погляду, перетворюючись в яскраву візитівку. У Cape Cod є все, що треба знати середньостатистичному любителю хаусу про Україну. Хоча різностороння особистість виконавця вже давно виходить за межі традиційних визначень жанрів. Інтелектуальність та вкраплення нео-соулу наближають артиста до інді-сцени, а відмова від чистих інструменталів на користь ультрасучасного, “глянцевого” вокалу Constantine роблять Cape Cod “своїм” у дорогій modern pop-тусовці, ставлячи у ряд поплічників “зіркового” Івана Дорна. Традиційно, ми ставимо клубну електроніку трохи нижче, або й узагалі обходимо стороною (як і хіп-хоп, це музика, яка багато що просто не може у собі вмістити), але “Cult” спродюсований настільки шедеврально та інновативно, що не згадати його серед музичних досягнень 2016-го було б гріхом.

 

26. ДахаБраха – Шлях

dakhabrakha

Минулого року зразу два дахівських проекти розродилися новими студійниками, причому альбом “дочок” вийшов навіть сильнішим і музично різноманітнішим. Зате старша формація, “ДахаБраха”, порадувала модним саундом, і цим вдало вписалася у світовий контекст. “Шлях” впритул наблизився до нечисленного, екзотичного, проте вкрай актуального зараз лоуфай-авангарду. Ця тусовка складається з груп, що грають різні варіації ембієнту, дрону і нойзу, рідше — фольку, обов’язково покриваючи все добрячою порцією касетних шумів, монофонії, приглушеного звучання та іншої “естетики низького сорту”. Така музика переважно має інтелектуальне спрямування, ідейно знаходячись десь між неокласикою та містицизмом, що виражено навіть в характерних обкладинках — зазвичай строгих, мінімалістичних, прикрашених максимум чорно-білою графікою, а то й зовсім схожих на скан пожовклої старої газети з волокнами і растром. “ДахаБраха” ще не до кінця вловила тренд, та й місцями етніка, надто показна і виразна, превалює над музичним смаком і витонченістю — але, принаймні, надати своїй творчості нову обгортку музиканти змогли. В англомовних афішах і прес-релізах гурт позначають термінами avant-folk та folkdrone, і така ідентифікація (чи самоідентифікація) є дуже влучною (на відміну від того ж “етно-хаос”, що є поняттям малоінформативним), і самі ці жанри мають у сучасному світі великі перспективи.

 

25. ONUKA – Vidlik

onuka

Про це видання Онуки можна сказати тільки одне: воно, в принципі, стало продовженням дебютного альбому. Гарним, приємним продовженням, виконаним все з тим же розмахом і піднесеністю, що властиві усім її роботам. Свого роду бонус-треки, оформлені у окремий реліз — але інакше і бути не могло, бо EP “Vidlik”, хоч і майже ідентичний музично, проте має зовсім інший концепт. Безпосередньо Чорнобилю на міні-альбомі присвячена тільки одна пісня (“1986”), але натхнення ним проходить червоною ниткою через усю минулорічну творчість Нати Жижченко, тому і в решті композицій бачимо той же дух, ту ж атмосферу. За дивним збігом, навіть кліп на титульну річ диску зроблений студією під назвою Radioaktivefilm! (ці хлопці, до речі, легендарні — роблять для України більше, ніж які-небудь політики і міністри). Тема обрана вдало: трагічна, але далека (по часових рамках), вона у сьогоднішнього покоління викликає єдине можливе відчуття — холод. Тому виглядає дуже розумним обрамити її саме в холодне, неоромантичне звучання дрім-попу/індітроніки, чим, власне, ONUKA й займається. Винятком став сам трек Vidlik, котрий “випадав” з обраної стилістики, і, як наслідок, був прийнятий фанатами полярно. Сама співачка ним гордиться, і каже, що це був свого роду “вкид”, експеримент, яким їй цікаво було “збурити” суспільство, а мій колега-електронщик вбачає у пісні повернення до Daft Punk. Саме слово “відлік” у 2016-му також стало знаковим, увійшовши в українську музичну історію: окрім пісні, EP і кліпу, воно дало початок цілому лейблу, засновником якого став чоловік Нати, київський продюсер Євген Філатов. Окремої згадки вартує Svitanok з особливою, “урбаністичною” історією — рідкісний випадок, коли словами до пісні може стати випадково побачений стріт-арт на якійсь із занедбаних міських стін. До слова, саме так на світ з’явилась і Something for Nothing культових канадців Rush. Але ні невелика кількість пісень, ні відсутність помітних інновацій не перекреслили для нас те, що ONUKA – це, передусім, справжня, висока Музика, яка буде жити набагато довше за свою епоху.

24. O.Torvald – нашілюдивсюди

otorvald

Коли два роки тому O.Torvald видали свій “Ти Є”, я описав його у своїй рецензії як досконалий, проте запізнілий альбом — вже тоді було видно, що команді пора “перепрофільовуватись”, щобине загубитись. Навряд чи Женя Галич читав цей текст, але, за приємним збігом, “поради” дослухався. Недавній диск став для нас і величезною несподіванкою, і, водночас, очікуваними змінами — найкращим, що міг зробити “Оторвальд”. У пошуках нового звуку вони схрестили альтернативний метал та інді — задача не з легких. Але не для хлопців із найбільш працьовитого гурту країни. Музиканти пішли шляхом накладання густих, чіпких синтезаторних партій на потужні рокові рифи — приблизно те, що робили у свій час новозеландці The Naked And Famous. Результат вийшов напрочуд успішним, і пісні-бойовики на зразок титульної “нашілюдивсюди” ввібрали в себе таку колосальну концентрацію енергії, що можуть з легкістю підривати стадіони. Гурту вдалося створити справжні молодіжні гімни, квінтесенцію життя, подібну до кращих речей Fun. чи Team Me. Але тут на бідолаху Галича чекає нове випробування: таку музику ми вже слухали у 2013-му. Чи у 2012-му. Чи навіть раніше. І хоча всі згадані групи грають подібне й дотепер, це радше інерція, яка довго не протриває. Тому “Торвальду” вже від сьогодні слід думати над тим, як звучатиме його наступна платівка. Не важливо, чи це будуть експерименти і винахід чогось цілковито нечуваного, чи проста еволюція того саунду, який маємо тут. Але без нової подачі не обійтись. Декілька варіантів розвитку альтернативної групи в сучасних умовах ми вже описали трішечки вище, коли балакали про OMANA. Але звичайно, в будь-якому разі, “нашілюдивсюди” — в рази революційніші і модніші, аніж все, що було зроблене колективом перед тим. Цей студійник став доказом прогресу, незакостенілості музикантів, і дозволяє будувати великі надії стосовно майбутнього групи (йдеться, звичайно що, про якість самої музики – бо з популярністю у них точно все гаразд). Вся перша половина альбому — суцільний кайф від свіжості, чистих, багатих аранжувань. Це можна сказати про “Дим”, “Вирвана”, “#нашiлюдивсюди” і, частково, “Копы”. Почувши це, нам вже у день виходу стало ясно, хто точно повинен з’явитися у топі. Починаючи з середини, пісні збавляють свій азарт і темп (за винятком качової “Твой Дух – Твоё Оружие”), але зберігають ту саму актуальність і новизну. А от “Не меняй меня” таки виглядає зайвою — її справедливо звинувачують  у попсовості (коли слухаєш, складається враження, що це який-небудь Бумбокс чи SunSay), і пісня тільки підлила масла у вогонь непорозуміння між групою і фанами, частина з яких виявились не готовими сприйняти новий матеріал. Не дуже виправданим є й “Intro”, замість якого хотілось би почути повноцінну тему — восьми композицій, які залишаються після нього і двох реміксів, все-таки, мало. До речі, про ремікси: титульний трек у переробці Vovking, від якого пахне не першої свіжості дабстепом (!) (ну, окей, нехай — пост-дабстепом) є абсолютним моветоном у наші дні. Це той маленький штрих, який вирішив би багато, якщо б від нього утриматись. Позитивним моментом був кліп на головну річ з альбому, радісний і атмосферний, що доволі непогано вловив “дух часу” — це саме той приклад, коли до музики добирається естетика (пам’ятаєте розмову про Metallica?). Але найважливіше тут інше. O.Torvald — одні із флагманів сучасної української музики, навіть, до якоїсь міри — мейнстрім. Подібні групи зазвичай неповороткі, повільно реагують на зміни, проте, якщо вже вони роблять якийсь крок, то це завжди має велику вагу. Й тому сам факт, що такі “динозаври” важкої сцени раптом відвернулись від свого перевіреного часом стилю, визнавши переваги інді-звучання, є найсерйознішим сигналом для всієї метал-тусовки, ну а для нас — дуже цікавим виявом тих “сейсмічних зрушень”, що зараз відбуваються у музиці. Тому, попри всі дрібні прорахунки, вихід “#нашiлюдивсюди” — подія справді знакова.

https://www.youtube.com/watch?v=82zroM-SPpg

 

23. Septa – Sounds Like Murder

 

septa

 

Вряд чи варто переоцінювати премію “The Best Ukrainian Metal Act” — адже і Україна, і метал знаходяться на задвірках світової цивілізації — але виграли її саме Septa. Факт промовистий. Безперечно, у 2016-му сильний реліз був і в Jinjer — він став одним із тих самих “кращих альбомів року”, якщо говорити у максимально прямому розумінні. Саунд, зведення, аранжування, продюсування і якість матеріалу загалом там були на височенному рівні — тому щиро рекомендуємо для слухання. Проте в цьому тексті ми пообіцяли собі приділити увагу “новому подиху” — тому, що прийде після. Бо музика не повинна стояти на місці. І, власне, зі всієї важкої сцени в таку характеристику вписується якраз одеський проект. Рок завжди був музикою протесту. А значить — і експериментів, вільнодумства, демократії, свободи. Цінностей, принесених ще хіппі, бітниками і модами, підхоплених панками і доведених до абсолюту металістами 80-х. Прикро говорити, але зараз саме метал перетворився у синонім консервативності і ретроградства. Гурти не обтяжують себе пошуками нової естетики, іміджу (котрий відповідав би духу часу), звуку, незаїжджених музичних ходів і так далі. Septa — одні з тих безумців, що на очах в агонізуючої тусовки не бояться податись у експеримент, розпочати пошуки нової території, “нової землі”, без якої цей корабель потоне. Доказом, що в них це вдається, і вдається непогано, може послужити те, що ніхто не береться визначити їхній стиль — називають і альтернативою, і пост-хардкором, і прогресив-металкором, і маткором і ще бозна-як. Вартісний зміст отримав і якісну форму: саунд-продюсуванням “Sounds Like Murder” зайнявся легендарний KNOB (для “важких” груп годі підшукати більшого фахівця в Україні, ніж Сергій), і у поєднанні з композиторським перфекціонізмом Євгена Тимчика це породило продукт, що миттю підкупив собою усі топи. І ми не виняток. Отож, 23-тє місце: як не крути, те, що робить Septa, зараз менш актуально, ніж лідери нашого списку. Але сама подача матеріалу настільки досконала, що не враховувати це було неможливо.

22. Radio Plush – s/t

 

radioplush

 

Це — найменше видання зі всього нашого списку, всього три треки! Але хіба ж можливо було не згадати його, коли Radio Plush першими і єдиними в Україні спробували воскресити музику зламу дев’яностих та двотисячних, пізній гранж? Такий несподіваний, не передбачений жодним критиком поворот виглядає зараз цілком актуальним. Alice in Chains, Faith No More, Foo Fighters, Soundgarden — все це доволі смачно і стильно, і все це вам обов’язково згадається, якщо ви натиснете плей. А ще хлопаки фанатіють від Pearl Jam і Stone Temple Pilots. Масова поява такої музики в нас — лише справа часу, а поки що просто подякуємо Radio Plush за те, що не побоялися не тільки стати першопрохідцями, а й зробити це дійсно по-новому якісно, без жодних компромісів і “але”. Тому реліз “поза чергою” обходить ряд повноформатних альбомів, і зупиняється на 22-му місці нашого хіт-параду.

21. Zágreb – Betrays Before Explore

 

zagreb

Поки що важко сказати, чи цей диск отримає своє логічне продовження, чи стане “проміжним”, як то часто буває у багатьох вітчизняних команд: видавши демку чи дебют, в якому читаються величезні перспективи, музиканти раптом починають грати щось зовсім інше або й взагалі розходяться по різних проектах. В будь-якому разі, дуже би хотілося, щоб той рідкісний для України саунд, знайдений хлопцями із Zagreb на “betrays before explore”, отримав власне розвиток (а не зміну курсу) і на наступному релізі. І хоча, на перший погляд, це традиційний денс-панк/інді-рок з “пілікаючими” гітарами, після уважного слухання розумієш, що саме на цій платівці дано початок новим віянням — грядущим метаморфозам жанру, які були просто необхідні. Foals, Colaars чи Machu Picchu грали добре, але зараз таким вже нікого не здивуєш. Цей міні-альбом зумів поєднати їхню музику із легким доторком The Smiths, мрійливим і надзвичайно весняним, попутно зм’якшивши звучання, зробивши його більш ніжним. Пісня Trust, очевидно, головна на альбомі (бо фраза “betrays before explore” у рефрені – саме у неї), передає цей настрій особливо відчутно, наближаючи Zagreb до молодого російського проекту Talking Bush — можливо, єдиного, з чим їх можна порівняти. Якщо продовжувати розчиняти інді у дженглі та альтернативі 80-х (які, в свою чергу, є тим самим інді, тільки раннім!), то можна вийти на дуже цікаву стилістику, якої на даний момент ще немає на цій планеті. Отож, рекомендуємо гурту ще інтенсивніше рухатися в сторону таких виконавців як Морріссі і, особливо, Felt — тоді вони отримають продукт зі світовим потенціалом і, звісно ж, вірних фанатів у особі “Території Твого Розвитку” : )

20. C.J. Plus — Ghetto Styla

 

cjplus

 

“Ми хочемо своїх ніґерів, ми хочемо своє ґетто!” – німо кричала українська музична спільнота, здається, всі останні 25 років. Вочевидь, саме нудьга за втраченою з часів розпаду імперій мультиетнічністю народжувала місцеву екзотику на кшталт The Вйо, “Чорнобривців” і їм подібних. Тепер ми остаточно отримали те, що хотіли — афроамериканська культура ще ніколи не звучала так переконливо. Для досягнення такої цілі C.J. Plus обрав ghettotech — жанр, можливо, не настільки “темношкірий”, як хіп-хоп чи R&B, але елементи двох останніх тут присутні, та й асоціації при прослуховуванні такої музики все ті ж. Сам стиль історично з’явився у Детройті, мігрувавши із detroit techno, electro, UK garage і ghetto house наприкінці дев’яностих, а більш пізні зразки датуються взагалі кінцем нульових, тому брудні ритми ґеттотеку — це наймолодше з усього того, що ще асоціюється нам із поняттям “олдскул”. Для вокалу властива порнографічна тематика, повторювання фраз, речитативи і протяжна співуча вимова на “ямайський” лад, як це було у реґґі чи джанглі. Попри такий “несерйозний” концепт, платівка одеського виконавця отримала чи не найфірмовіший і найсучасніший саунд серед вітчизняних електронних релізів, який дійсно повертає нас у Америку 90-х і колоритну атмосферу чорних кварталів, знайому усім, щонайменше, з фільмів чи незліченних “опусів” реп-виконавців. Тільки цього разу все зроблено зі смаком і якістю XXI століття.

 

категорії

  • Вегард Ейвінд

    ” …у Львові! Знаючи, що останній зараз пасе задніх в музичному житті країни (прикро визнавати, але у місті, яке для мене є рідним – чи, принаймні, одним з таких – справді нічого не відбувається)”
    Вибачте, але Ви хєрово шукаєте. Чому немає жодного релізу метал груп? Чому мовчимо про львівський блек метал, який цінують в усьому світі, а тут уваги навіть не приділяють належної і говорять, що “нічого не відбувається”.
    Ось, наприклад. рецензія із Сербії на останній альбом львівського блек-метал гурту Paganland.
    Ви говорите про глем-метал, як про порятунок метал сцени? Та ви смієтесь))
    Наприклад, ось львівський україномовний пауер-фольк метал гурт Рай Із Твоїх Снів. В лютому 2016 випустили міні-альбом, і знову ж таки, закордонна рецензія: http://www.bdpmetal.net/2016/06/raj-iz-tvoih-sniv-silnishe-pitmi-ep-reviews-by-bdp-metal.html
    Справа у тім, що у Львові ще багато чого цікавого відбувається. Проблемою є лиш те, що публікцючи іншу музику у подібних списках, Ви прирікаєте тим самим цю на невідомість. І от образливо дійсно те, що представляючи Львів у цьому списку, Ви обрали російськомовний проект. Ну ж лажа. А особливо, якщо є гідна україномовна музика з того ж міста. Прикро. Це, звісно, не Ваша проблема/справа, бо тренд і мейнстрім є важливим елементом у створенні таких списків. Але тоді я просто попрохаю Вас – не смійте більше ніколи писати щось, не вникнувши у питання. Вибачте, якщо щось є необєктивним у моїх судженнях. Просто збісило.