Wonders Hunters: Як ми потрапили у табір сирійських біженців

Wonders Hunters: Як ми потрапили у табір сирійських біженців

Наша подорож – це не відпустка, відпочинок чи розвага. Наша подорож – це наше життя: тут і зараз. Тож ми зупиняємося в деяких місцях на термін, більше ніж тиждень, шукаємо будь-які варіанти роботи (оплачуваної чи волонтерської), не відмовляємося від нового досвіду і максимально намагаємось дослідити життя в кожній країні.

Syria_1

В Ґазіантепі (Туреччина) ми зупинялись в гостях у сімейної пари з Сирії, Язана та Лайли. Вони вже більше 3 років як поїхали з Дамаску, тому що одного дня їх житло було вщент рознесено танками. Дуже довго намагались жити в Стамбулі, але не знайшли за півроку там жодної роботи і оселились в Ґазіантепі.

Вони дуже переживають за долю Батьківщини і їх робота пов’язана безпосередньо зі сферою допомоги своїм співгромадянам: Язан працює в американській компанії, яка видає гранти сирійським громадянам та біженцям, а Лайла працює в сирійському фотожурналі. Побачивши наші фото, Лайла відразу запропонувала співпрацю. Жодних причин відмовлятись не було, тож ми погодились!

Syria_2

Наступного дня, гуляючи Антепом, ми поєднали приємне з корисним: гуляли в своє задоволення і намагалися розпізнати сирійців для фото. Декілька фото в нас купили того ж вечора! Після цього Лайла нам розповіла, що в 100 км від Антепу, майже на кордоні з Сирією знаходиться містечко під назвою Suruç (Суруч), в якому 3 великих табори з сирійськими біженцями і якщо в нас є бажання і час, то ми можемо туди рушити і зробити кадри для журналу, які ще раз підкреслять і звернуть увагу на страшенну проблему війни та знедолених людей.

Syria_3

Ми прийняли рішення їхати наступного ж дня. Суруч – це інша реальність Туреччини: брудна, занедбана та обставлена на кожному метрі військовою технікою. Чесно кажучи, місцями було навіть лячно заглиблюватись в це містечко. Проте очі боялися, а ноги йшли! Все місто переповнено брудними, недоглянутими дітьми, які вештались по запиленим пусткам, незакінченим будівництвам чи просто дорогами без жодного нагляду дорослих. Одночасно з цим ми бачили машини тільки класу люкс, чоловіків з останніми айфонами і жінок, обвішаними золотими прикрасами в драних спідницях.

Ми дійшли до кінця міста, але все ніяк не могли знайти хоч якійсь натяк на великі табори біженців. Спитавши місцевих, ми виявили, що було 3 великих табори, а залишився 1 маленький перед містом. Ми зайшли в магазин, купили мандаринів для дітей і попрямували до останнього табору в Суручі.

Syria_5

Діти, звісно, зустрічали нас з цікавістю і посмішкою (заздалегідь розпізнавши мандарини), а дорослі – сумними поглядами. Ми зустрілись з головною жінкою цього табору і пояснили, навіщо ми приїхали та спитали дозволу, чи можна поспілкуватись з людьми та пофотографувати їх, на що через десять хвилин запеклих дебат жестами (англійської жіночка не знала) отримали позитивну відповідь.

Але щойно ми вийшли за поріг кімнати нас перехопила жіночка волонтер з Європи і пояснила, що ця сама завідуюча табором проти того, щоб ми заходили далі. Ми здивувались, але все ж таки пояснили знов, що не маємо жодного злого наміру і не затримаємось надовго. Після того, як вона почула, що ми не від турецької “розвідки”, і фотографуємо для опозиційного сирійського журналу – таки дала справжній дозвіл.

Syria_6

Також від цієї жінки ми дізнались, що всі 3 табори, що було побудовано в Суручі, були заселені переважно сирійськими курдами. А як ви пам’ятаєте, будь-які курди для турецької влади – проблема №1. Тож турки побудували декілька великих таборів з усіма здобутками цивілізації (себто вбиральні, електрика та опалення) й почали переманювати таким чином втомлених злиднями курдів. І доволі успішно, адже 2 більших табори в Суручі демонтували. І завідуючі цим останнім табором були дуже занепокоєні тим, що ми “розвідка” від турецької влади, яка хоче показати, що в них краще і нарешті закрити непідконтрольні табори.

Також ходять чутки, що в турецьких таборах неофіційно підтримують ІДІЛ, тому курдам, що вели боротьбу з режимом Асада, там смертельно небезпечно. Взагалі багато курдів, з якими ми спілкувались, впевнені, що ІДІЛ створений турецькою владою. Але це вже інша історія, тож давайте повернемось до дітей.

В таборі (включно з усіма розмовами) ми провели близько години, більшість якої витратили на пригощання дітей. Діти посміхались, бігали і грались, а нам хотілось плакати. Знаєте, з якими очима дитина дивиться на цукерку? Особливо, коли може з’їсти одну лише на свята. Сподіваємось, ви ніколи не дійзнаєтесь. Бачити ці очі фізично боляче, розуміючи, що ми не в змозі їм нічим допомогти окрім жмені цукерок, торбинки мандарин та поширенням фотографій.

Нам дуже хочеться вірити, що доля цих людей з часом буде значно кращою і вони зможуть повернутись на рідні землі, без страху опинитися під прицілом. Але поки що це тільки мрії.

Автор: Надія Кірса

Контакти автора:

fb.com/wondershunters
https://vk.com/wondershunters
instagram.com/wondershunters