Nachalo Dolgogo Puti: Благими намірами вимощена дорога в пекло або гостинність, яку ворогу не побажаєш

Nachalo Dolgogo Puti: Благими намірами вимощена дорога в пекло або гостинність, яку ворогу не побажаєш

Увага. Трешу і насильства в замітці немає. Звиняйте.

subbotnikТак, більшість великомудростей, що вийшли з народу, мають під собою більш ніж ґрунтовний фундамент. Яке прислів’я або приказку не пригадаю, відразу ж перед очима випливає приклад з особистого життя, до якого вона може бути застосована. Тут не придертись, тут все емпіричним шляхом. Нашому народу не позичати спостережливості та старанності у створенні подібного роду життєво-побутового багажу фольклору.

Яку мудрість не візьми, все з тією або іншою частотою можна сміливо накласти на ті чи інші ситуації і в моїй біографії. Все, та не все. Якраз з приводу «Благих намірів …» було не зовсім ясно. Точніше, зовсім не ясно. Чи то, я забув щось. Чи то, вчасно не ідентифікував. Невідомо. Ясно лише одне – мені було скадно назвати випадок, коли в моєму житті відбувалася ситуація, до якої можна було б докласти цей елемент народної творчості.

Але все, як то кажуть, до пори, до часу.

Непогожим, вогким серпневим днем, ми з моєю напарницею перетнули турецько-грузинський кордон і попрямували в місто-потоп #Батумі. Цього разу стихія розігралася взагалі не на жарт. Чорне море повністю виправдовувало свою назву і штормило так, що при вигляді цієї неприборканої природної величезної сили, усі сфінктери в моєму організмі рефлекторно стиснулися з максимальною силою тиску. А навколо, крім гуркоту моря, не чути було ні звуку. І незрозуміло, чи це вируюча стихія все заглушає, або це весь інший світ просто боїться пискнути в той час, коли у моря «ці дні».

Само собою було похмуро. Ну, як похмуро… На екрані небесної тверді не було виявлено жодного пікселя безпосередньо самого неба. Все приховувало захисне скло з хмар. А останні в свою чергу рясно «пітніли» вниз, на наші голови, скидаючи щільні потоки води. Більше схоже навіть не на дощ, а на якийсь безіменний водоспад. Під який, в черговий раз за цей рік, потрапив Батумі і я в ньому.

Рівень води на тротуарах місцями доходив по саму зірку «Соnverse» на кедах, а в деяких глибоких каньйонах, в які тепер перетворилися вулиці, підприємливі рибалки вже почали вудити форель.

Ми, змоклі по сам файлик з паспортом, втомлені, зголоднілі, деморалізовані і, як не дивно, підмерзлі, ступили на Аджарську землю. Що робити? Го в кафе, там сухо, вай-фай і можна поїсти хоч щось. Гроші у нас були, але в умовах грузинського спешел-сервісу це б нам не дуже допомогло. У районі, в зв’язку зі стихійним лихом, вирубали електроенергію. І як наслідок, не було ні світла, ні Інтернету, ні гарячих страв, адже навіть печі тут були електричні.

Ну шо робити? Посидимо, перечекаємо негоду і в дорогу. Провівши в закладі годину + і трохи обсохнувши, ми нічого не дочекалися, окрім заходу сонця. І в підсумку до колоди негараздів, що заважали нам якісно відпочивати на лазурному Чорноморському узбережжі додалися ще й сутінки.

Благо в Грузії немає проблем ні з вечірнім, ні навіть з нічним стопом (неодноразово, перевірено на собі). Ось він, єдиний інцидент, який пролунав в мажорі на всій партитурі нашого виступу по Кавказу за останній день. Застопиась машина і двоє братів-аджарців запросили нас на борт свого мікроавтобуса Віто. Те та се, слово за слово. І ми вже їдемо до них додому, в якесь дрібне містечко-сателіт, бо…

– А куди ж ви зараз ще подінетесь?

Відмінно, чудово. Правда виглядали вони (ну, принаймні, старший), як бойовики Шаміля Басаєва часів першої чеченської, і це трохи нас бентежило.

Мабуть, вони спиною пронюхали наші підозри, тож навперебій почали заспокоювати нас і стверджувати, що незважаючи на суворий вигляд і погляд, серця їх чисті перед Аллахом. А ми, як гості можемо не турбуватися і ні за що не переживати, адже для порядних мусульман, до кого вони себе відносять, гість – це святе.

Між варіантом ночувати в наметі під дощем, або на вписці у цих хлопців, наш колегіум одноголосно обрав другий варіант.

І ось ми вже в якомусь досі безіменному для нас місті, на хаті одного друга Коте і Георгія (це два брати), Тамаза. На годиннику початок опівночі, а наші опікуни, абсолютно ігноруючи запевнення в тому, що ми не голодні і з великим задоволенням краще би лягли відпочивати, адже втомилися, споряджають стіл.

То які проблеми? Посидіти за столом, підтримати розмову, відповідаючи на калейдоскоп стандартних запитань, поусміхатися і через годину люлі. Хто знає, може ці на вигляд суворі роботяги виявляться цікавими співрозмовниками, і ми взагалі витягнемо щасливий квиток. –  Подумав я. Ох, знав би тоді, як сильно помиляюся.

І тут… і тут на столі, засервірованому у стилі «рай холостяка» з’являється прикраса і невід’ємний атрибут будь-якого застілля – 0,7 горілки місцевого розливу. Пам-бам-буц.

 – Коте, а ти ж казав, що ви з братом вже багато років не заглядаєте в пляшку, бо ж харам, Аллах не велить і таке інше. Хто ж пити то буде все це добро? Тамаз соло чи що? – Натягнуто посміхаючись, як персонаж Арнольда Шварценеггера в другому Термінаторі, коли молодий Джон Коннор вчив його людяності, запитав я у неформального глави застілля.

– Ви пити будете!!! – Абсолютно безапеляційно і не маючи на увазі ніяких вправо-вліво ухвалив грузин.

– Еммм… Тут якась накладочка, мабуть, вийшла, я ось уже 7-й рік за комір не закладаю. Моя напарниця, ну максимум 30 грам вина пригубити може, але не більше. Тож ні.

– Ні, ви будете пити. – Сказав як відрізав велетень, і я трохи за пляшкою не потягнувся.

І в ту ж мить перед нами матеріалізувалися дві чарки по вінця заповнені прозорим зіллям.

Тупа ситуація, в яку я, до речі, досить рідко потрапляю. Дуже багато людей, які подорожували по Грузії скаржилися мені саме на те, що їм складно відмовляти в підтримці тост-бухального марафону і, мовляв, вони себе ніяково почувають, тому що не знають, як правильно відмовити. Я особисто за довгі місяці, проведені в Грузії, з такою проблемою зустрівся рівно один раз, коли бухий сван з 4-х разів не зрозумів, що я не п’ю і довелося мені та його трьом друзям пояснювати йому це в п’ятий фінальний раз. А так, часто я просто настільки категорично це декларую (вкладаючи в це всю свою, м’яко скажемо «нелюбов» до алкоголю, процесу його поїдання і до п’яних людей в фіналі), що жодних сумнівів і шансів у другої сторони просто не залишається, і вони з першого разу розуміють – сухий закон.

А тут… А тут, мабуть, слід трохи відволіктися на опис головного героя, щоб ви трохи краще розуміли картину. Коте – здоровенний кавказький чолов’яга, шорсткі сильні руки і грубі риси обличчя якого, безпомилково видають в ньому людину з важкою і «багатою» життєвою біографією (ну як би не дивно. Грузія до приходу Міхо взагалі не курортом була, особливо #Аджарія, тому на багатьох людях помітні відмітини того часу, як зовнішні, так і внутрішні – невидимі). При цьому закарлючки в його паспорті стверджують, що він всього на два роки старший за мене. Оууу. Пікантно, адже виглядає він на всі 40 з хвостиком. І спілкується зі мною, як строгий батько з сином. І моментами, коли я в черговий раз відмовлявся від чарки, здавалося, що до класичного: «А ну пий давай, Я СКАЗАВ» додасться ще й батьківський запотиличник. А цей погляд. Воістину, вперше в житті я побоявся образити людину відмовою.

Дивна, дика картина. Коте, котрий вже 5 років не вживає алкоголь, змушує вживати спирт нас. І так, що у мене перед очима весь цей час стояв один надпис: «психологічне насильство, домінація і придушення волі».

Пройшла година + цього цирку-абсурду з грифом «Гестапо». Сили закінчувалися, але дух наш не був зломлений. Ультиматуми, які закликають нас скуштувати гріховної смоковниці стали не такими частими, але від цього були не менш наполегливими. Не змовляючись, ми з напарницею почали грати дику втому і сонливість. Часті позіхання, потуплений погляд спрямований в одну точку, примружені очі і загальна сонливість. План був простий і геніальний. І спрацьовував до цього тисячі разів. Ща вони побачать, що ми хочемо спати і тортури водою (горілкою) припиниться. Але, чи то хлопці-грузини не були знайомі з первинними маркерами, що вказують на те, що людині пора на спочинок, чи то вони взагалі не знали, що таке сон і відпочинок. В підсумку…

Ще через годину + ми вже анітрохи не симулювали своє бажання спати, але все також були змушені сидіти за столом, куняти та періодично відмахуватися від наднаполегливих пропозицій випити. В голові вата, а ти ще повинен підтримувати бесіду з людиною, у якої айкью, як у айви.

Тортури закінчилася десь лише близько початку четвертої ночі, коли після нашого … надцятого запитування на предмет піти поспати, нам нарешті відповіли позитивно і дозволили відправитися в спальню.

Немов зомбі, не особливо розбираючи дороги і абсолютно беземоційно побажавши всім спокійного ранку, ми побрели до ліжок.

Підйом був призначений на пів на дев’яту. І хоча п’ять годин для мене це недостатній термін, щоб виспатися і відновити сили (особливо в дорозі), відчував я себе досить непогано. На хаті був один лише її господар – Тамаз. Було вирішено по добру звалювати звідси, поки не з’явилися ці два брати, а зокрема старший, який по емоційному спектру нагадував мені глиняного голема з єврейської міфології.

Тільки-но ми зібрали рюкзаки, тільки почали задкувати до виходу, як на порозі, трясучи важким взуттям з’явилися братці. Мостини під їх ходою жалібно завили.

– А куди це ви зібралися?

– Як це, куди? Е, ми ж мандрівники як-не-як. Ось в подорож далі і їдемо.

– Негоже вам так рано нас залишати. Погода на вулиці нікудишня, погостюйте ще деньок, а завтра вже і поїдете.

Все життя я був упевнений, що на професійному рівні вмію відмовляти людям у чому завгодно, від «дай в борг 100 грн» до «візьми мене за дружину». А тут, мене як параліч який вхопив, і я з обличчям «океймена» погодився на ще одну нічку в компанії цих трьох зі скриньки. Сам не знаю, що це було за лихо і як це пояснити, але ця людина, як ніби-то підпорядкувала нас своїй волі. Хоча, нічого подібного я раніше в житті не відчував.

З іншого боку, можу сказати, що поспішати нам було нікуди, а погода зовсім не сприяла довгим подорожам. Може ще це вплинуло на нашу зговірливість.

План на день був простий. Нас відпускають в місто, ми там типу гуляємо, потім Коте і Ко нас забирають і всі разом їдемо в якесь рандомне, але красиве місце біля річки на пікнік. А далі, мабуть, знову опівнічне застілля.

Ми погуляли в центрі, подивившись усю його історичну та культурну спадщину хвилин за десять. Коли ж місцеві релікти закінчилися, нам довелося розважати себе сидінням на лавці.georgia_1georgia_2georgia_3georgia_7Приїхав Тамаз, забрав нас, відвіз на ринок, затаритися сливами, персиками і баштанними культурами (так, тут Коте не збрехав, вони правда приймали нас як дорогих гостей, проблема була в іншому – вони ніхрена не знали і не розуміли, що саме нам потрібно, навіть після того, як ми їм це говорили). Слава богу з нами не було братів.

georgia_6Утрьох ми поїхали на пікнік. Скажу чесно, було дуже навіть миленько. Спочатку ми без будь-якого дозволу проникли на місцеву ГЕС. А коли її трудівники нас помітии, то замість того, аби прогнати непроханих гостей з режимного об’єкту, влаштували нам екскурсію і навіть дозволили все на світі всередині будівлі зафотать. Грузія – рай для диверсантів.

Після ми спустилися до річки і там скуштували місцевих фруктів та ягід.

Приїхав Коте, спустився до нас, привітався, підкурив сигарету і не докуривши її хоча б до половини, попрощавшись, поїхав. Так, такою і була ця людина. Непередбачувана і нелогічна. Але як це проявилося далі. Ууу…

Ми виїхали з Тамазом в сторону його будинку і по дорозі моє пильне око запримітило хінкальну з лаконічною назвою «Хінкальна».

– Тамаз, як ти думаєш, тут роблять #хінкалі з грибами?

– Не знаю, але ща запитаємо. – Водій різко викрутив кермо, зупинив машину, вимкнув двигун і не промовляючи ні слова, зник в отворі дверей під апетитною вивіскою.

У цьому плані я, звичайно, обожнюю грузин. З реакцією у них все в порядку. Це не тормотуркі.

– Взагалі не роблять, але я домовився і для тебе накрутять. – Гучно ухвалив грузин.

– Чудово, то чого ж ми чекаємо? Персики та сливи це, звичайно, все добре, але вже третя година дня, а це все що було у нас в шлунку. Йдемо поїмо. Ми пригощаємо.

– Ні, не зараз. Вони сказали, що у них немає грибів, вони сходять на ринок і куплять їх, а коли ми приїдемо, приготують. Зараз їдемо додому.

Лади. Не проблема.

Приїхали додому і почали чекати. Секунди перетікали в хвилини, хвилини в години. З розваг на хаті лише грузинське телебачення. 18:00 – ми вже сильно хочемо їсти. Чому ж нічого не відбувається?

– Тамаз, Коли ж ми зможемо піти їсти? – Запитуємо ми у нього хором.

– Скоро Коте і Георгій повернуться і ми відразу ж підемо їсти.

– Добре.

Минуло ще ТРИ години. Дев’ята вечора. Ми, очманівші від голоду і неробства, сидимо та чекаємо. Неодноразово ми намагалися зробити хоч якісь дії щодо прискорення процесу, або хоча б з’ясування, в якій його стадії просування до заповітної «Хінкальні» ми знаходимося, все без толку. Відповідь була одна.

– Сидимо і чекаємо Коте, скоро він приїде.

Нарешті під вікном припаркувався знайомий сріблястий мерин. Алілуя. Ми їдемо жерти.

До речі. Як варіант, можливо саме за допомогою голоду цій людині вдавалося так чітко дресирувати людей. Адже у нього у самого були два «кавказці» і, напевно, ця практика була йому знайома.

– Поїхали. – З порогу прогримів грузин.

– Полетіли. – Підскочивши з тапчана, заспівали ми.

І тут, власне, починається найцікавіше, те, заради чого ви подолали, якщо подолали, таке затягнуте введення.

Застрибую я в мікроавтобус і бачу на підлозі пакет під саму зав’язку наповнений шматками м’яса.

Чііьооорт.

– Хлопці, а ми що, не їдемо хінкалі їсти?

– Зрозуміло, що ні. Ми їдемо шашлик робити. Олена, ти любиш шашлики?

– Так, люблю. – Відповідає моя напарниця.

– Ну і відмінно. Тоді сідай на переднє сидіння поруч зі мною і поїхали. – Підводить підсумок Коте.

Так, потрібно було бути крайнім ідіотом, щоб повірити в наші казочки про те, що ми наречений і наречена і дуже любимо одне одного. Адже навіть сліпий євнух помітив би, що у нас взаємна симпатія і пристрасть на рівні тієї, що склалася у шпалер на стіні з висячим біля них настінним годинником, що розмірено цокає зараз в кімнаті. Тиша, спокій і повний нейтралітет.

Забігаючи наперед, скажу, що Коте виявився дуже навіть порядною людиною (якщо не брати до уваги того факту, що крім двох собак у нього була ще дружина і троє дітей) і анітрохи не потривожив психіки моєї напарниці, ніякими натяками з інтимним підтекстом. Жодних зрушень, жартів, або не дай боже чого дужче. Але мозок ці хлопці нам все ж винесли.

– Куди ми саме їдемо?

– Спочатку поїдемо джерело Набеглаві відвідаємо, води поп’ємо. А потім в наше рідне селище, звідки ми родом.

– Ну, то ми надовго, тож нам є сенс повернутися і переодягнутися в щось тепле + взутися. Ми ж захолонем в шортах і в’єтнамках.

– Та ні, ми ненадовго. Туди і назад. І взагалі, повернемося коли захочете.

– Та ні, ми, мабуть, одягнемось.

Взулись, одягли джинси і светри. В дорогу. По дорозі заскочили ще в магазин, де набрали різного до м’яса, включно з ножем, адже з дому ми його взяти забули, і в пекарню, де Коте купив, ви тільки вдумайтеся 11 «Дедас пури». Одинадцять!!! Кожен з яких, вважай, що наш буханець з тою лише відмінністю, що завдяки кращим смаковим якостям його можна зжерти більше. Але куди одинадцять буханок хліба на 4-х чоловік (Георгій не поїхав з нами через сімейні обставини), даруйте? У цієї людини, мабуть, страшенний апетит.

Пам’ятаю, як ми з Оленою з голоду, не чекаючи ніяких шашликів, накинулися на цей хліб і самі удвох один з’їли без нічого. Адже на той момент, за весь день я з’їв 1,5 персика, трійку слив і трохи дині. Голод відігнали. Вже легше. Ви можете подумати, що я міг будь-якої миті сходити в магаз і купити собі їжі. Так, але хто ж буде йти в продуктовий, якщо йому з хвилини на хвилину обіцяють поїздку в хінкальню?))

Туди-сюди, потім довго їхали кудись в ніч. І тут дзвінок Тамазу на телефон…

– Повертаємо назад. Хтось із вас забув кран у ванній закрити і ми затопили сусідів.

Не знаю чому, але винним був призначений я, незважаючи на мої запевнення в тому, що водою я востаннє користувався, коли вранці зуби чистив.

Відповідно, вся та ж дорога назад, Тамаз на секунду збігав додому, закрив кран і повернувся.

Коли ми виїжджали на «пікнік» вдруге, я глянув на годинник. Було пів на одинадцяту вечора.

Загалом, знову дорога. Довго, але не дуже швидко кудись їхали. Водій то наш справжній джигіт, так. Але туман, непроглядна темрява і звивистий гірський серпантин не дозволяв йому досягти швидкостей. Здається, саме тоді мене і вибило в перший раз. Чи то, заколисало, то чи втома. Прокинувся, коли ми були коло джерела #Набеглаві.

georgia_5

Попили водички, розглянули все.

– Ну, що ж, поїхали шашлики робити.

– А далеко ще їхати? – Поставив я чисто символічне питання.

– Ну, від будинку до нашого села 70 км. 30 ми вже проїхали.

Лол. Хлопці в ніч їдуть робити шашлики мало не за сотню кілометрів. Ми що, в Туреччину женемо, або що? Такого абсурду я не чув навіть від найбільш п’яних людей, що коли-небудь зустрічалися мені на життєвому шляху. А цей і не п’є навіть.

Сіли, їдемо. Мене знову схилило на сон. Прокинувся, коли прибули на місце майбутнього бенкету. Темінь непроглядна, і край дороги стоїть збитий з дерев’яного остова і декорований місцевим бамбуковим шпоном курінь. Натуральний курінь, ні дати, ні взяти. Поруч з ним мангал загального користування. На годиннику дванадцята, а з неба мрячить легкий дощик. Холодрига така (ми піднялися помітно в гори), що хоч сам в багаття лізь. Навіть не знаю, що б ми робили, якби я не здогадався одягнутися і взути ноги. Але ось одна біда. Дрів то немає. Про яке тут багаття може йти мова? Дивно, як ці хлопці взагалі сірники і м’ясо ще не забули взяти на шашлики. Хоча, сірники завжди з ними, вони ж палять.

Знову занурюємося на борт. Від знемоги і від того, що позаду в мікроавтобусах мене постійно заколисує, мене знову вирубує. Відкриваю очі, ми в селі, вирубує, відкриваю знову, ми на вершині гори, з якої, нібито, за словами хлопців, відкривається чудовий вигляд на їхнє село. Вид може бути і чудовий, але на вулиці ніч. Що ж там можна розглянути? Трохи поблукавши по горі і остаточно замерзнувши, до слова, було холодно так, що це зазначив навіть суворий Коте, ми вирушили назад на малу батьківщину хлопців. Приїхали і о першій годині ночі, в глибоко сплячому селі почали шукати дрова. Натурально, по смітниках і покинутих, старих, нічийних будівлях шаритись. Де шукали, те і знайшли. Дошки з підлоги, фарбовані білою фарбою, але давно облуплені, віконні рами, які відслужили своє та інший будівельний скам. Серйозно? І на цьому ви збираєтеся робити знаменитий грузинський шашлик?

Дальше більше. Ми їдемо вниз, мене знову вирубує і прокидаюся з інтервалом 5-10 хвилин. Все давно вже як в гарячці. Наче я заснув в кінотеатрі і це тягнеться довгий, нудний фільм з досконало нецікавим сюжетом. І кінця йому немає.

Прибуваємо на місце «пікніка» і тут з’ясовується, що немає шампурів. Сука, твою мать. При цьому вони їх не забули навіть. Просто, не було вільних. Тому вони цілком свідомо поїхали на шашлики без шампурів. Я таке вперше взагалі чую.

До честі грузин потрібно сказати, що з ситуації вони викрутилися з гідністю. Почали розбирати обшивку халупи, той самий бамбуковий шпон, з якого, за лічені хвилин десять, змайстрували з півдюжини цілком придатних для використання шпаг. Шкода тільки, курінь постраждав безповоротно.

Сокиру само собою теж не взяли. Хто ж бере зброю на вилазку? Лиш одні слабаки. Справжні горці рубають дошки ногами, або ударами об каміння і стовбури прилеглих дерев.

Ми стоїмо осторонь і охрініваємо від того, що відбувається. Я б посміхався, але холод скував усе і не дає м’язам скорочуватися зайвий раз.

Нарешті розгорілося полум’я, ми зігрілися. І тут… ахахаха. Що б ви думали? Настав час маринувати м’ясо. Потрійний фейспалм.

Записуйте рецепт справжнього грузинського шашлику від Коте.

Берете величезний пакет м’яса (стало зрозуміло куди 11 буханців хліба, тут м’яса на десять людей).

Відкриваєте пакетик приправи «Паприка» і висипаєте у пакет з м’ясом.

Очищаєте від шкірки і грубо ріжете на долоні дві середні цибулини. Відправляєте коренеплоди слідом за приправою.

Імітуєте збовтування протягом однієї хвилини.

Чекаєте ще три хвилини.

Маринований шашлик готовий до смаження.

Натягаєте його на бамбукові шампури і в вогонь.

Коли ми поклали на мангал перший ешелон м’яса, було рівно пів на другу ночі.

Я ж узяв собі один «шампур», насадив на нього баклажанчики і солодкого перцю і сам собі його дуже навіть лампово посмажив. Якби ще продукти горіння фарб, якими були просякнуті дошки, не виїли б мені очі за цей час, було б взагалі супер.

Як ви розумієте, до всього іншого вони не вміли цей шашлик ще й смажити. Не стану стверджувати, мовляв, хлопці були зовсім вже безнадійні, можливо це через те, що було темно, як у українських дворах, коли вечорами повертаєшся додому. Але факт залишається фактом, м’ясо вони спалили до єдрєні фєні.

Я б з цього сміявся, довго і голосно сміявся. Але не було ні сил, ні бажання. Хотілося скоріше розправитися з їжею. Але не голод рухав мною. А чітке усвідомлення того факту, що коли ми поїмо, нарешті зможемо поїхати додому. А там не холодно і можна поспати не стоячи, і навіть не сидячи.

– Як тобі м’ясо? – Запитав я у напарниці, коли ми відійшли в сторону.

– Те, що вони його спалили і воно пахне хімією, це лише поверхневий антураж. Тут саме м’ясо хренове. Кістки та жили. Цей джигіт ще й вибирати його не вміє. Блін, замість того, аби купити 1-1,5 кіло хорошого м’яса, купив 4 кг гівна на ціпку.

– Мммтаа.

Якщо дорога і приготування м’яса зайняли у нас більше п’яти годин, то на трапезу пішло хвилин десять, не більше того. Ось серйозно. Воно того варте?

– Ну що, поїли? Поїхали додому? – Запитав задоволений Коте.

– Таааа. – Видихнули ми хором.

Сіли в машину і… і як в страшному кошмарному сні, неприємності не закінчуються ніколи, а з новою силою, по циклу, все звалюються та звалюються на вас.

Машина не завелася.

Пам’ятаю, як Тамаз (який, до речі, є мотористом) вичитував Коте за те, що він не полагодив мотор, який барахлить вже давненько. І ще щось. Але все це було вже не моє. Я знесилений остаточно заснув біля третьої ночі.

Розбудили мене вже біля будинку Тамаза. На вулиці був ранок і судячи по сонцю не раніше. У підсумку ми провештались близько одинадцяти годин. «Повернетеся в будь-який час, коли захочете, говорили вони». Пізніше напарниця повідомила мені, що наші годувальники довго не могли дати раду автомобілю, кілька годин, а коли він все ж завівся, то поїхали не вниз з гори, а навпаки, вгору. Щоб вдруге показати гостям красу того виду, що відкривається з вершини на їх рідне селище. І лише після цього поїхали додому.

Думки наостанок. З однієї сторони, я безмежно вдячний цим людям. За багатьма пунктами. Вони врятували нас від дощу (хоча був би я один, а не з дівчиною, впевнений, хрін би зупинилися), поселили у себе вдома, годували, поїли (мало не споїли) і в загальному я не можу про них слова поганого сказати. Вони ні жестом, ні словом нас не скривдили, на третій день відпустили з миром, вивезли далеко від будинку на трасу і видали з собою цілий пакет їжі, що залишився з ночі. І взагалі, всіляко намагалися нам допомагати і піклуватися про нас.

Але те, як вони це робили. Оооууу. Тут не лише «Благими думками …», тут ще й «ведмежа послуга» затесалася. Тож була б у мене можливість відмотати час назад, я б вибрав перший варіант з наметом, ніж ще раз переживати ці муки, як фізичні, так і психологічні.

Ось такі шашлички. Взаєморозуміння вам.


Фото:
зі сторінки автора у соцмережах
Nachalo Dolgogo Puti: 
vk.com/ndputi
vk.com/dirtyway