Мандри з перцем: Володимир Бєглов та Орест Зуб

Мандри з перцем: Володимир Бєглов та Орест Зуб

Засумували за хорошим вечірньо-недільним чтивом? Маємо для вас дещо цікаве. Мандри – це те, що додає життю смаку. Іноді – солодкаво-приторного, інколи – різкого та пікантного. “Мандри з перцем” – це серія розповідей відомих українських мандрівників про пам’ятні подорожі та найекстремальніші ситуації. Володимир Бєглов та Орест Зуб  розповіли “Території твого розвитку” про свої найяскравіші спогади та найгостріші пригоди.

Володимир Бєглов – журналіст, співзасновник радіо «Сковорода» та медіаплатформи «The Ukrainians»,  громадський активіст

beglov_2Якось ми з подругою, майже зовсім не маючи грошей полетіли у Париж на зліт громадських організацій, які допомагали безхатькам. Ми тоді представляли ГО «Оселя», де Віка працювала. Отже, ми набрали різних речей, які власноруч зробили наші бездомні. Вже там продавали вироби на великому ярмарку, заробили, до речі, близько 200 євро.

Я маю звичку гуляти містами вночі, адже на вулицях можна зустріти значно менше туристів. Це дозволяє глибше зануритися в атмосферу міста. Тієї ночі я зайшов у метро якраз тоді, коли вирушав останній потяг до центру. Там стояв хлопчина і насвистував мелодію із фільму «A man and a woman». На платформі не було нікого, окрім нас. Він насвистував її собі під ніс, проте чути було на цілу станцію. То був дуже класний початок прогулянки! Ми перекинулись кількома фразами і я вийшов. Такою була перша ніч у Парижі. Тоді я зрозумів, що Париж – це таки mon amour.

Не вірте тим, хто гучно кричить про його банальність та нецікавість. Це місто, де навіть на якійсь задрипаній станції метро може початися мелодія, що супроводжуватиме тебе цілу ніч.

Орест Зуб – мандрівник, блогер,  онлайн-підприємець, засновник проекту «Open mind»

zub1Шість років тому я  вперше поїхав до Індії. Це була моя перша довготривала далека мандрівка, де я провів 5 місяців. Вже там ми вирішили відвідати Кашмір.  Це колишнє королівство у Центральній Азії, яке зараз є чимось на кшталт суперечної території між Пакистаном та Індією.

Так склалося, що ми потрапили туди саме тоді, коли почались масові повстання. Індійська армія не пропускала місцеве населення,  але оскільки ми працювали в  юриста із  Делі, вдалося отримати пропуски, які можна було використати, щоб перетнути блокаду. До слова, вона була розміром із Гімалаї. Уявіть: ніч, безліч фур, Гімалаї. Ти показуєш пропуски і їдеш далі.

На місці призначення було багато військових, діяла комендантська година. Місцевому населенню заборонялося гуляти вулицями з 8 ранку до 8 вечора.

Нас там було аж 2 білих туристи. Ми просто вийшли з фотоапаратами і кепками, як якісь звичайні туристи в центрі Шрінгару.

До речі, там знаходиться одна із найбільших дерев’яних мечетей у світі. Згідно з однією із легенд,  Ісус Христос помер і похований саме там. Це частково так. Кожні 10 метрів дороги стояли військові. Ти йдеш такий, дивишся на нього, а він злий-злий.  Усміхаєшся, він тобі навзаєм. Робиш фотографію, а він випрямляється і ледь не позує. Потім робиш  багато знимок, він взагалі стає щасливим і ледь не пливе. Тоді просто підходиш до нього, робиш селфі і все добре. Навіть у найнебезпечніших районах світу можна все розрулити.

Коли вже поверталися назад через центр, годинник пробив 20.00. Почулись спалахи і вибухи. За кілька хвилин після того ми побачили натовпи людей, які сунули, щоб притиснути повстання.

 

Основне фото:  João Silas

Фото у тексті: з Інтернету

категорії