Wonders Hunters: Нав’язлива гостинність, або чому не варто давати свій номер

Wonders Hunters: Нав’язлива гостинність, або чому не варто давати свій номер

kirsa_3Хіба може бути щось приємніше, ніж несподіване запрошення в гості? Особливо, якщо ви їдете крізь пустелю, мрієте про душ і плануєте спати в наметі.

В Ірані ми майже всюди знаходили гостинних людей (Аve Couchsurfing.com!), тож ночівлі в наметі були заздалегідь сплановані задля насолоди чаруючою природою. І все одно нас постійно запрошували в гості водії чи пересічні іранці.

По дорозі до Ширазу нам зупинились два дуже веселі дідусі. За допомогою базової англійської та бурхливої жестикуляції (під час притаманного іранцям швидкісного стилю керування автівкою) ми дізнались, що наші водії з Ширазу, проте до міста довезти нас не можуть, бо їдуть до родичів у село. Їхати багатьма машинами нам не вперше, тож ми й не дуже засмутились.

І тут почалось найцікавіше: нас активно почали кликати заїхати в гості до тих самих родичів у невідоме село, а наступного дня продовжити шлях до Ширазу. Як би заманливо це не звучало, проте погодитись ми не могли.

У Ширазі нас чекали незвичайні хости. У турецькому Ескішехірі ми зупинилися в трьох дуже веселих студентів. Так от, хлопці не лише були супер гостинні, провели нам екскурсії містом та розважали нас, але й розповіли нам про свою минулорічну мандрівку Іраном. Ці суперлюб’язні турки ще й домовилися зі своїми друзями в Ширазі, аби нас прийняли, тож нам навіть не довелось нікого шукати. Як ви розумієте, ми не могли не приїхати. Тож, подякувавши за запрошення, ми чемно відмовились і ламаною англійсько-перською пояснили, що ну ніяк не можемо прийняти запрошення.

На цьому нічого не скінчилось. Один з дідусів вирішив подзвонити своїй онучці, яка начебто знає англійську і зможе нас вмовити. Коли ж слухавка перейшла до нас, виявилось, що вона знає англійську трохи більше за свого дідуся, тож лише постійно повторювала, аби ми приїздили в гості і що вони на нас очікують. Ми по черзі по декілька разів то онучці, то дідусям пояснювали, що на нас чекають, але все наче горохом об стінку. Пояснити ми пояснили, а от слухати нас ніяк не хотіли. Така наполегливість водіїв вийшла за усіляки рамки Таарофу, тож почувались ми дуже некомфортно. Схоже було на одержимість: будь-якими способами затягнути нас до себе додому в якості гостей.

Після довгих відмовок ми якимось дивом достукались до водіїв. Нас погодились висадити на повороті, але за умови, що ми запишемо їхні номера телефонів і, в разі чого, обов’язково подзвонимо. Аби цей вмовляльний кошмар закінчився, ми погодились і, на настирне прохання, перевірили зв’язок передзвонивши й тим самим залишивши свій номер телефону в них. Після від’їзду дідусів ми зітхнули з полегшенням й дуже швидко спіймали машину до Ширазу. Наступний водій виявився надзвичайно мовчазним (як на іранця), тож ми мали змогу перепочити після виснажливої суперечки.

Ви думаєте – це кінець? Це лише початок! На під’їзді до міста почали надходити смс-ки ламаною англійською в стилі “ну приїдьте в гості, ну чого ви?”, в яких до нас чомусь звертались “huney” (англ. honey – мед). Не бажаючи продовжувати тяганину, ми проігнорували всі 7 повідомлень.

Дівчина на тому кінці проводу, не отримавши відповіді, подзвонила нам й почала вимагати сказати, де ми знаходимось, аби вони по нас приїхали. Після кількох невдалих спроб відмовитись, ми сказали нам більше не дзвонити. Кілька секунд напруженої тиші завершились коротким “Ok, goodbuy” і ми з полегшенням зітхнули.

Наші хости виявилися чудовою парою, і ми прекрасно провели час в Ширазі. Ми би й не згадували цю історію, але під час вечері до нас прийшла остання смс, у якій в інфантильному стилі нас звинуватили в хамстві, жорстокості й наостанок назвали ugly.

Отак  і буває: часом гостинність нормальна, а часом – добровільно-примусова.

 

Фото: Андрій Боровський
Wonders Hunters:
fb.com/wondershunters
https://vk.com/wondershunters
instagram.com/wondershunters