Андрій Любка: «Культурне життя – це не одна подія, а систематичність»

Андрій Любка: «Культурне життя – це не одна подія, а систематичність»

Андрія Любку не потрібно представляти широкому загалу. Автор декількох поетичних збірок, роману «Карбід» та збірки оповідань «Кімната для печалі», яка вийшла цього року, перекладач та есеїст. На його презентаціях зазвичай немає вільного місця, стільки охочих приходить послухати письменника.

Про культуру та письменництво в Україні, критику та мовне питання читайте в інтерв’ю спеціально для «Території твого розвитку».

Ти письменник, перекладач, колумніст, мандрівник. На що не вистачає часу, чим би хотів ще займатися? 

На відпочинок. Мені здається, я забагато працюю. Лише цього року я видав книжку оповідань, переклав і видав роман із сербської («Комо» Срджана Валяревича), разом з Аллою Татаренко переклав книжку віршів хорватського поета Марка Поґачара «Людина вечеряє в капцях свого батька», переклав з англійської кількох поетів для «Антології молодої поезії США», яку уклав Тарас Малкович. А ще, щомісяця пишу 4-5 колонок, маю багато виступів, інтерв’ю, поїздок на фестивалі й так далі. Я просто не можу припинити працювати. Прокидаюся і думаю про план на день. Відчуття, ніби нічого не встигаю, марную час. А насправді ж пашу, як віл. Тому хотів би навчитися відпочивати і розслаблятися. Бо наразі єдиний доступний мені спосіб відключитися від роботи – нализатися якогось віскі й горланити повстанські пісні. Це неправильно.

В одному інтерв’ю ти сказав, що на Закарпатті нема культурного життя, ще в одному, що в малих містах публіка більш зацікавлена, ніж у Києві. Є міста, де публіка байдужа до будь-якого роду подій, літературних чи музичних, хіба що хтось дуже відомий приїде, тоді відвідають захід. У той же час в Україні стільки справді крутих діячів культури, але певний інформаційний бар’єр, небажання відкривати щось нове не дозволяє людям знати про них. У нас регіони розвиваються абсолютно по-різному, що в економічному, що в культурному плані. 

Треба розуміти, що культурне життя – це не одна подія, а систематичність. Так саме, як начитана людина – це не людина, яка прочитала багато книжок, а людина, яка прочитала багато хороших книжок з певної царини (тобто склала певну систему в голові, бо коли сьогодні читаєш щось про антистрес, завтра про УПА, післязавтра мемуари чи роздуми якогось суперпопулярного нейрохірурга, а потім роман, номінований на Книгу року ВВС, а ще пізніше – поради для того, щоб розбагатіти, то це не начитаність, а просто читання того, що сьогодні рекомендує мода, що є трендовим). Тому культурне життя на провінції, у регіонах, малих містах – рясніє сплесками, раз на кілька місяців чи півроку там щось відбувається, але з невеликим успіхом й ентузіазмом. Для нормального культурного життя людина має мати доступ до купівлі книжок (книгарню), можливість піти на літературну зустріч, джазовий концерт, до театру чи в оперу – і все це регулярно, постійно. Але часто в обласних центрах культура фальшується, стає симулякром. От є в місті будівля театру, а самого театру немає – бо ставлять якусь селянську класику, масні комедії, низькопробний фарс. Цікаво б узяти репертуар всіх театрів країни й зробити дослідження на предмет наявності на сцені сучасної, актуальної драми. Показник був би невтішний. А як народжуватимуться нові драматурги, п’єси, якщо їх ніхто не ставить, не дивиться, не критикує, не обурюється й не захоплюється?

Тобі більше імпонує театр, опера, балет? Чи похід на рок-концерт, футбол, музичний фестиваль так саме входять до культурної програми? У твоєму інстаграмі часто можна помітити «звіти» саме з опери, балету…або мені так здалося)

 Я дуже люблю оперу й симфонічні оркестри, балет також серед улюбленців. Однією з причин повернутися жити в Ужгород була можливість звідси легко їздити в оперні театри кількох країн – Кошице в Словаччині, Дебрецен в Угорщині, Львів в Україні, Клуж-Напока в Румунії, Краків у Польщі – це міста, до яких мені менше 300 км, тож я сідаю в машину, тисну на газ і ввечері сиджу в оперному театрі. До футболу я збайдужів дуже давно, а от на хороший концерт сходити люблю. Останній, на якому був – концерт Океан Ельзи в Одесі на День Незалежності, а плани на наступний – Radiohead у Ґдині.

lyubka

Твоя публіка, яка ходить на презентації, подорослішала порівняно з попередніми роками?

Я думаю, публіка в Україні взагалі не дорослішає – в один момент вона просто зникає. Я говорив про це з деякими старшими колегами, які десять і двадцять років тому також збирали повні зали. Логічно було би припустити, що нині їхня аудиторія збільшилася – адже є старі шанувальники плюс теперішня молодь, студенти. Але ні – старші покоління кудись зникають і знову на форумах-арсеналах у залі переважно сидить молодняк. Тобто це питання загалом до функціонування культури: куди зникають читачі після закінчення університетів і виїзду зі столиці/облцентрів? Чому поза своїм середовищем вони культурно «згасають» і стають обивателями, що думають тільки про гречку?

Як поміняти таке функціонування культури? Чи це рішення кожного особисто?

Це питання системного функціонування культури – від елітарної літератури до попсового шоу-бізнесу. У наших школярок і студенток на стінах часто висять фотографії сучасних українських письменників, уявити таке в Німеччині майже неможливо. Чому? Може, молодь і творила собі кумира з якогось співака, гурту, наприклад, Бумбокса, але ситуація: з’являється гурт, співає цікаві пісні, а за рік-два починає співати російською, типу пробиваючись на «велику сцену». І молоде вухо ловить цю продажність, фальш. Можливо, ситуацію дещо змінять запроваджені квоти – принаймні, я сподіваюся побачити позитивну динаміку у розвитку україномовного контенту. Тобто молоде покоління робить собі кумирів з письменників, масово ходить на їхні виступи, а коли юнацький вік добігає кінця – просто перестають цікавитися літературою, мистецтвом. Тоді їх цікавлять уже лише вікенди у торгових центрах, боулінг, пиво і кіно.

Як ти ставишся до критики? До самокритики? І як часто ти критикуєш інших письменників?

Нормально ставлюся, хоч деякі «критики» мене й відверто дивують. Наприклад, в Україні є одна пані літературний критик, яка різко розкритикувала «Карбід», називаючи гумор у романі «плінтусним». Я на це не реагував і не коментував, але ось «Карбід» вийшов у Польщі, з’являються перші рецензії – і там всі б’ють браво за жарти і дотепність, критичний погляд на дійсність, на метод сміху як терапії. Самокритикою займаюся постійно, часом аж занадто себе «з’їдаю». Інших письменників я критикую рідко, хоча є кілька друзів, які надсилають мені свої тексти перед публікацією на «внутрішню рецензію». Про окремі книжки пишу блоги для сайту газети «День» ‒ таким чином намагаюся привернути увагу читацької публіки до яскравих подій у літературі, але коментую переважно перекладені видання; останнім таким був роман «Якоб вирішує любити» Каталіна Доріана Флореску. Крім того, у мене є неопубліковане оповідання про письменника, який читає книжки своїх колег лише після того, як дізнається про їхню смерть – лише тоді здатен щиро захоплюватися і не заздрити))).

Як оцінюєш якість української літератури? Тому що багато українців взагалі її не сприймають.

Середня температура по палаті нормальна, у нас література такого самого рівня, як і в Чехії чи Хорватії. Щоправда, наклади менші – але тут ми знову повертаємося до теми інфраструктури культури. Чесно кажучи, в усіх країнах люди скептично ставляться до актуального літературного процесу, пояснення просте: незалежно від національності більшість людей – сноби й ідіоти, їм легше чванливо сказати, що вони читають лише перевірену часом «класику», ніж підняти дупу з канапи й побачити, яким насправді є довколишній світ.

lyubka_2

Конкуренція між письменниками – яким є це явище в Україні?

Вона є, є навіть різні табори, що ворогують між собою, чи навпаки навзаєм хваляться, але таке є в кожній творчій сфері, у кожній літературі. Шкода лише, що конкуренція – злети й поразки – мало впливають на читачів. Наприклад, чудова книжка оповідань Василя Махна отримала минулого року відзнаку «Книга року Бі-Бі-Сі», новина широко розійшлася, але наступного тижня книга не потрапила навіть у 20-ку продажів книгарні Є! Тобто відсутній зв’язок між ЗМІ-письменниками-читачами, а якщо коло розірване, то конкуренція має лише фасадний характер.

Чому, на твою думку, відсутній цей зв’язок? Взагалі до ЗМІ багато питань виникає стосовно донесення інфомації до читачів саме в культурній сфері.

Тому що ЗМІ керуються помилковою логікою, згідно з якою книжки, читання, серйозні теми, довгі тексти і так далі, читача не цікавлять. Нібито в нас немає прошарку, який має інтелектуальні запити. З газет зникли сторінки з рецензіями на свіжі книжки, залишилися максимум інтерв’ю з письменниками-зірками (де 10% – про книжку, 90 – про політику), у журналах була добра традиція друкувати стовпчик книжкового огляду на 2-3 свіжі позиції з ринку, а деякі добрі журнали навіть друкували оповідання. Фіцджеральд на журнальних гонорарах за оповідання сколотив цілий статок. Тепер цього немає, і причина цьому – егоїзм і обмеженість редакторів, які думають, що якщо їм література нецікава, то взагалі ніхто про неї не читатиме. ЗМІ мали би бути медіумом, посередником між новою книжкою і потенційним читачем, але цю з’єднувальну ланку наразі втрачено.

У тебе була колонка про мовне питання, що буквально треба починати зі свого ноутбука і всі налаштування встановлювати українською мовою. Багато хто свідомо розмовляє на суржику, якщо можна назвати це «свідомим рішенням», аргументуючи це тим, що «вдома так говорять і так виховали». У той же час, багато моїх російськомовних знайомих спокійно перейшли на українську. Чому в нас така прірва між людьми? 

 Я не бачу аж тааакої прірви. Прірва була з більшістю кримчан і донбасян, які вороже ставилися до всього українського, зокрема й до мови. Але зараз ситуація стала нормальнішою – україномовні шанують права й потреби й російськомовних, і навпаки. Є спільне розуміння, що діти по всій країні мають вивчати українську в школах, що урядування має бути державною. Українська стала модною, і, сподіваюся, що молодь сама, без жодних примусів, переходитиме на українську. Натомість на телебаченні і в решті ЗМІ за інерцією продовжуються русифікаторські процеси, шизофренічне двуязичіє, коли в кадрі двоє різномовних ведучих і так далі, але це дебілізація з екрану не може тривати довго, бо зникає попит – суспільство дуже змінилося, подорослішало, стало сучаснішим. Тож щодо майбутнього України і української мови я – оптиміст, хоч це й не тренд у час тотальної зради).

І ще одне питання, завершально-оптимістичне: що потрібно людині, щоб бути щасливою?

Щасливим бути легко, виконуючи дві основні заповіді: ввечері – пити склянку доброго алкоголю на сон грядущий, вранці – прокидатися без будильника. Або краще взагалі прокидатися не зранку, а десь під обід. Тоді людина спокійна, неагресивна, у доброму гуморі і позитивно налаштована до тих, хто її оточує. А, забув про секс у перерві між склянкою і ранком, але ви про це й самі знаєте).

 

Фото: Н. Боднар

категорії